А десь іще днів через десять, ну максимум через два тижні вже не мого Олексія до району викликають, а саме начальство мало не в повному складі - в область. А там поставили струнко і кожному в писок - столичну газетку. На першій сторінці - хрест над Сорочиною могилою і заголовок великими червоними літерами: “Таємниче вбивство у Великих Колодах! Жертва любові чи жертва режиму?” А нижче такого понаписувано, що як бодай половина того схожа на правду, то треба всьому районному начальству одразу застрелитися.
Ну, на такі крайнощі обласний генерал районним хлопцям, як то кажуть, в лоб не натякав, але… Бо на додачу газетка ця була не проста, а опозиційна. Її, як згодом Шерифові сказали, не стільки по Україні, скільки в зарубіжних посольствах читають. А потім у різних їхніх організаціях та держдепартаментах роблять висновки і тичуть президента носом - щодо прав людини.
І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть. Бо ж у тому “брехунці” написали, що згідно з однією версією Сороку зацькували через якусь нетрадиційну сексуальну орієнтацію.
Братик, що то молодий, одразу розмірковувати почав:
- А в чому ця нетрадиційність полягала? Хіба що в тому, що він женився на дівці, від якої всі хлопці села в шелюги ховалися?
Генерал визвірився:
- Якщо справу негайно не розкриєш, то спочатку тебе, потім ваших районних, а насамкінець і мене у начальства на килимі… і традиційно, і нетрадиційно! Нічого тут образованість показувати, йдіть… ні, біжіть, працюйте!
І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.
Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу - дихати нічим!
З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть - того року в армії недобір був, то його замели в будівельний батальйон. І от на тобі - виринув! Екстрасенс!
Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив - і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.
Посидів отак, посопів, потім каже:
- Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.
Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:
- Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки - мені на стіл!
А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого брата. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:
- Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.
Бачу - не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до Олексія:
- Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.
Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.
- Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.
- Ага, ти теж його пізнала?
- Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір - ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!
- Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще й Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!
- Олексію, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?
- Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.
- А не вбивства?
- Та кому він потрібен - убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітру в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе - могли.
- Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.
- Теж мені - мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.
- Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.
- Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.
- Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить, а сусіди навіть не почухаються.
- Звідки знаєш?
- Газети читаю. І не тільки опозиційні. Так от - у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.
Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:
- Слухай, Джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?
- Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!
- Починай робити вже зараз. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?
- Зараз?… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…
- Що саме?
- Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Ще більше від тих, кому погано. Не запам’ятав…
- Довго сидів?
- А він не сидів. Випив - і пішов.
- Що за день був, не пам’ятаєш?
- Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!
- Що таке? - обізвався дорогий Василь від заправки.
- Ти коли Степанові ресори міняв?
- Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?…
Пішли до Степана. На Причепівку. Це по той бік села, що од лісу.
Степан почухав потилицю, раз, вдруге:
- Пам’ятаю, що це після дощу було…
- Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?
- А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…
- Стоп! - закричав Шериф. - Ти на трасі обламався?
- Ну…
- А хто тебе в село на буксирі тяг?
- Так Вася Дизель і притяг.
Коло замкнулося. Почали спочатку: помарширували через усе село до Василевої заправки:
- Васю, що ще тоді було?
- Дощ.
- Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?
- Бачив.
- Кого?
- Джигіта.
- Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!
- Маріє, - устряв Зять, - ну дай же подумати!… Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.
Пошкандибали до баби Софи. Це ближче, ніж до Причепівки, але не набагато. На щастя, баба дома була. Хоча вже збиралася гайнути в сусіднє село.
- Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.
- О, Господи!
- І Сорока покійний до Зятя в генделик заходив. Випити… от шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.
У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.
- Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?