- Там суду не було! Потерпіла забрала скаргу, а я забрав свого сина і власноручно виховав. Так що - немає справи - немає вироку, нема вироку - нема судимості. Ви мені зайвого не шийте. І вимагаю повідомити родину та адвоката.
- Сім’я ваша у повному складі зараз відправиться до районної капезе. Чи у вас є ще одна, резервна? Як і наречена у вашого синочка?
Зінько визвірився:
- Все одно нічого не пришиєте!
- Я не швець, Баринов, я мент! Я не шию, я розслідую. А суд - відписує. Бо якщо те, що тут майор сказав, підтвердиться, то ти своїм покійникам позаздриш.
- А ви не лякайте. За службову недбалість багато не дадуть. Рік-два, та й то умовно. Навіть із моєю біографією.
- Ніхто вас не лякає. Це ви тут, кажуть, погрозами сипали. Про батька свого героїчного - згадували?
І тут Баринов-Рейтаровський підскочив і аж зашкварчав:
- Дався вам мій батько! Скаженим комісаром очі колете? Так щоб ви знали, коли він селом ішов - тоді, за Сталіна - так не те що люди, жоден собака голову не піднімав!
- Ой, шкода, - подав голос свекор, - що ті люди твого “проізводітеля” палили колись, та недопалили. Бо якби він згорів тоді, то й тебе не сплодив би. І Панченки обидва живі були б. І не довелося б хорошим людям об таке лайно, як ти, руки бруднити.
- Попрошу мені не погрожувати! - підскочив Баринов, - громадянине начальник, звертаю вашу увагу! До смерті обох Панченків ніякого стосунку не маю! Це злісний наклеп! На такі ментівські прийомчики стаття є. Я свої права знаю.
- Громадянине підозрюваний, я б на вашому місці не права качав, а сидів би тихо і обдумував текст щиросердного визнання. Поки що у злісному зловживанні службовим становищем. Тільки не поспішайте підписувати, бо то, здається, лише початок.
Рейтаровський сіпнувся, але вирішив помовчати. Помовчали і ми, аж доки не загули у дворі машини і до кабінету не увійшли один за одним і суддя з прокурором, і головний лікар із патологоанатомом. А за ним кілька міліціонерів - у формі і в цивільному. І одразу почали діставати з кофру фотоапарати і ще якісь коробочки.
Начальник міліції звів усі попередні церемонії до мінімуму, подякував судді за ордери і відпустив його одразу. Прокурор теж довго не затримався, пославшись на те, що зараз не його вихід. Головний лікар наказав патологоанатому негайно нести тіло до прозекторської і проробити все, як належить - під протокол. А сам попросив дозволу залишитися з нами.
Начальник міліції зиркнув, чи готовий один із міліціонерів записувати все, що зараз відбудеться, запитав у Баринова всі його анкетні дані, глянув на годинник, продиктував точний час початку допиту. Після чого перейшов безпосередньо до справи.
- Громадянине Рейтаровський… чи то пак - Баринов. Поясніть, в який спосіб до вашого моргу втрапило тіло громадянина Панченка?
- Привезли.
- Хто, звідки?
- Здається, міліція.
- Здається чи міліція? Хто конкретно: звання, прізвище, час, дата. На якій машині привезли: марка, номер, колір? Особливі прикмети? Як забули прізвища міліціонерів, то давайте опис: вік, зріст, у що одягнені і так далі. Не пам’ятаєте? Зараз вам принесуть книгу реєстрації.
- Двоє було. В цивільному. Сказали, що з міліції. Не з нашої, з сусіднього району.
- Громадянине Баринов, де супроводжувальні документи на тіло? Чи бодай розписка про його передачу вам як начальнику державної установи.
- Здається, загубилися. А може взагалі не було. Знаєте, коли привозять, кажуть: міліція, та ще й у вихідний… одне слово - каюсь, винен. Повірив на слово.
- Не робіть із нас дурників. Є посадова інструкція, в якій чітко написано, все написано. І ви її не дотрималися, по жодному пункту.
- Каюсь, повірив на слово… - торочив своє Баринов.
- Повернемося до тих двох у цивільному. Посвідчення показували? Прізвища свої назвали? Чи ви їм теж повірили на слово?
- Я ж вам кажу: все так одразу, я розгубився. Вони кажуть - ми свої, міліція з сусіднього району, на оперативному завданні, треба поспішати, забирайте покійника, бо він ваш, ми його тільки тому взяли, бо думали, що живий…
- А якщо я зараз подзвоню у сусідній райцентр і уточню, хто це там без документів у чужі райони своїх покійників підкидає? Тільки не розказуйте баєчки, що вони вам свої посвідчення не показали. Ви у нас не дядько з хутора Причепівка. Ви хоч і маленький, але начальник. Плюс - раніше судимий. Знаєте, що буває і за недбалість. І за брехню при виконанні службових обов’язків. Тому ще раз запитую: як до вашого моргу потрапило тіло покійного Панченка?
В цей час молоденький міліціонер, якого я бачила вперше, приніс і поклав перед своїм начальником конторську книгу. Діденко розкрив її і перепитав:
- Так у яку це було неділю?
Рейтаровський неохоче назвав той день, коли ми у Великих Колодах Люсю з її Броником женили.
- Цей факт сходиться, - відказав Діденко, - а решта - брехня. Скільки років було покійному?
- Він із сорок другого, - пояснив свекор, - батька тільки після війни побачив.
- А тут записаний лише один невідомий покійник - на вигляд тридцять п’ять-сорок років. Далі - зріст. Який він був заввишки, не пам’ятаєте?
- Та з мене буде, - знову відказав свекор, - плюс-мінус один сантиметр.
- Отже, десь приблизно метр сімдесят. А тут написано - метр вісімдесят п’ять. Нічого собі - плюс-мінус… трамвайна зупинка. Панченко був сивий?
- Як батька поховав, то й побілів одразу, - здається, на разі наш тато став найціннішим свідком.
- А тут записано - брюнет. То це вже, громадянине Рейтаровський…
- Баринов я.
- Стосовно цього теж розберемось. То це вже, громадянине начальник моргу, не службова недбалість, а свідомий злочин. Надалі йменуватиметеся підозрюваним.
- А по мені - хоч баняком назвіть, - огризнувся Рейтаровський, - аби до печі не саджали.
- Посадять вас не до печі, а до камери попереднього затримання. Вона ж - капезе. Читаємо далі. Ймовірна причина смерті: “переохолодження”.
- От і я кажу, начальнику, що він замерз. Ішов, упав, заснув. А надворі скільки градусів? У нас у морзі тепліше.
- Замерз, кажеш? - єхидно кинув свекор. - А чого ж ти нам тут баки забивав, що, мовляв, покійник ще теплий був, як його привезли?
- Коли це було?
- Перед тим, як міліцейський начальник приїхав.
- Не пам’ятаю.
- Нічого так не освіжає пам’ять, як очна ставка, - заспокоїв усіх Діденко. - А тепер головне питання до підозрюваного: хто привіз тіло? Тільки не розповідайте мені казочку про те, як їхали по трасі чи ще десь двоє порядних людей, побачили, що хтось лежить закривавлений, не допетрали, що він уже мертвий, завантажили в машину - і швиденько в лікарню. А як приїхали, то додивилися, що людина вже не дихає, от і кинулися до вас, а не до міліції. Бо були напідпитку і боялися, що міліція покійника на них спише. А ви їхні прізвища теж не хочете називати, бо, мовляв, нащо людям зайві клопоти.
- А хто ж по своїй волі захоче з вами справу мати?
- Попереджаю: версія про те, що ви погодилися заховати труп не з любові до порядних людей, а за хабар, теж не пройде.
- А я й не думав.
- Правильно. Бо за хабар дадуть більше, ніж за недбалість.
Рейтаровський рипнувся щось відповісти, але промовчав. Тільки рукою махнув. А Діденко спокійно продовжив:
- Ви це нам збиралися розповісти, громадянине підозрюваний? Я вгадав? То не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. А ще краще - кажіть правду.
- Більше я нічого не скажу. Я взагалі не знаю, звідки цей Панченко у мене в морзі з’явився. Сиджу в неділю вдома, з сином, випиваємо, ка-ве-ен по тєліку дивимося. Аж тут санітар дзвонить: Наумовичу, приїжджайте, у нас халепа. Покійника під двері підкинули. Я бігом. А вони вже його всередину затягли і обшукали. Ну, я дивлюся: документів немає…
- А от і брешеш, сучий сину! - підірвався на ноги свекор. - Панченко нікуди і ніколи без пенсійного посвідчення в кишені не виходив. У нього пільги були на проїзд.