- Не було у нього ніякого посвідчення! - огризнувся Рейтаровський. - Звідки я знав, що він пенсіонер і як його звати? Бомж як бомж, ви ж самі бачили. Обличчя побите, ґудзики повідривані, одяг порваний, неголений…
Начальник міліції похитав головою:
- Ну, що неголений, то це не доказ. Щетина на покійнику мало не тиждень росте, це всі знають. А стосовно того, чого у нього одяг рваний та брудний - то це нам скоро свідки розкажуть, а експертиза підтвердить.
- А я тут до чого? Може, його санітари роздягли. За ними хіба вгледиш? Хіба нормальна людина сюди працювати піде, та ще й за таку зарплату? Тільки той, що гірший бомжа.
- Кажете, санітари? Спасибі за підказку. Де вони?
- Сидять у бетеері під охороною солдатів і прапорщика.
- В порядку, як я розумію, шефської допомоги, - пожартував Діденко. - Олексію, що я тебе попрошу: відвези-но цих лебедиків до райвідділу, нехай їх там приймуть, зареєструють - і в окремі камери кожного. А по дорозі прослідкуй, щоб вони один з одним не розмовляли. А солдатиків - відпоїти чаєм… ні, все-таки краще нагодувати. І взяти у них свідоцькі показання. Можна у райвідділі, там тепліше.
Начальник просить? Та у Олекси, можна сказати, крила виросли. Вилетів, як хлопчик. І я вийшла слідом за ним.
- Що ти Микитовичу сказав, куди поспішаєш?
- Та поки що нічого. Щоб паніку не здіймати. Власне, його задача - слідкувати, щоби баба Химка з бабою Гапкою знову не штовхались коло йорданської ополонки, як у радянській черзі за дріжджами. Бо ще вмочать одна одну, а в їхньому віці моржів зображати не випадає. Та й перед батюшкою незручно.
- То ще нічого. В Болгарії, кажуть, саме батюшку в йорданській ополонці на Водохрещу й купають.
- Добре, що ми не в Болгарії…
Прапорщик з Василем курили біля бойової машини і розмовляли про щось своє. Олекса попитав:
- Ну, як там наші пташечки, не померзли всередині?
- Та чого б там! Один, щоправда, почав цвірінькати, так я йому, вибачаюсь, дав під дих і, здається, трохи не розрахував.
- Що, вбив?
- Та ні. Але він мені половину кубрика мало не обблював, добре, що я його довбешку встиг надвір вистромити. Зате тепер мовчить.
- Нічого, в райвідділі заговорить. Ні, не заговорить - заспіває! Заводь машину.
Бетеер загудів і повіз затриманих до райвідділу. А я повернулася до кабінету. Дуже вчасно, бо якраз увійшли слідом за мною патологоанатом із міліцейським експертом. Лікар глянув на Рейтаровського, тяжко зітхнув і сказав:
- Ситуація попередньо виглядає так: людину збили машиною, вона відлетіла, впала на тверде покриття, ймовірно - асфальт. Після чого машина двома колесами проїхалася по ній же. Але це ще не все. Його переїхали двічі.
- Як то? Ще одна машина?
Тут уже озвався міліцейський експерт:
- Схоже, що та ж сама. Версія така: покійний ішов дорогою або навіть по узбіччю. Поки що не встановлена машина наздогнала його на великій швидкості і вдарила в спину. Водій не гальмував, збив, переїхав, тоді нарешті зупинився, вийшов, роздивився, що накоїв, розвернувся і переїхав ще раз. Щоб уже напевне.
Ми аж оніміли, уявивши собі цей жах. Першим отямився начальник міліції.
- Без протоколу… а ви, товариство, нічого не чули… чи не ти, гнида комісарська, за тим кермом сидів? І не бреши тут, як найнятий, що ти з Панченком не знайомий. Думаєш, як я молодший тебе, то старих кримінальних справ по району не знаю? Тебе ж притягали як підозрюваного в шістдесят п’ятому? По вбивству старшого Панченка? Мені наші ветерани розказували, хто тобі замість золотої медальки заслуженого трояка в атестат вліпив і твого татуся не побоявся.
- У мене алібі! І строк давності.
- Заткни його собі знаєш, куди? - не витримав Діденко. - Теж мені алібі. Сиділи з сином, телевізор дивилися. І більше нікого в хаті! І ніхто з сусідів випадково не зайшов, аби засвідчити. До речі, де синок?
- Надворі, сидить у машині, чекає, чи йому тата додому везти, чи гнати по адвоката.
- Вчиш вас, хлопці, вчиш, а ви все одно - недовчені-нетовчені. Ось вам ордер, негайно малого Баринова за шкірки - і в РОВД. Під охороною, як важливого свідка. А машину його - на штрафмайданчик і викликайте автоекспертів. Тільки вже під протокол. Бо те, що я зопалу сказав, може правдою обернутися. Допит закінчений! Дайте йому розписатися. І шановні поняті хай теж протоколи про обшук і вилучення підпишуть. І затям, Баринов, чи як там тебе - те, що зараз було, то лише приказка. А заспіваєш ти у нас по-справжньому дуже скоро.
- А ви спочатку доведіть, що то я Панченка переїхав.
- Доведемо, доведемо. Але співати ти будеш не на цю тему. Ти там щось про строк давності заїкнувся? Так от, слухай і запам’ятовуй: строк давності спрацьовує лише тоді, коли винуватий протягом максимального терміну покарання за цей злочин жодного разу не переступив закон. У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому, коли тебе тато з-під суду витяг, скільки за вбивство давали, окрім розстрілу?
- П’ятнашку.
- Правильно, п’ятнадцять років. Але в тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому тебе таки пов’язали - за хуліганство. Отже, залік свій ти відсунув на два роки. Шістдесят сім плюс п’ятнадцять - скільки буде?
- Вісімдесят два, - автоматично буркнув Баринов.
- На перший погляд - усе законно. Але! Доки ти ховався від сплати аліментів у своїй Кзил-Орді…
- В Йошкар-Олі…
- А, один чорт! І не перебивай! Ти не у морзі, а під слідством. Так от, доки ти від аліментів бігав, радянська влада поміняла статтю і за вбивство стали давати не п’ятнадцять, а двадцять років. Не чую…
- Ну, нехай не вісімдесят другий, а вісімдесят сьомий. То й що?
- Так то воно так, але якби ти, цапидло зеківське, не стрибав по бабах, то грамотний адвокат тебе би зараз витяг. Але твій кобеляж із аліментними фокусами - то кримінальний злочин, який у свою чергу перериває залік строку давності.
- А я не сидів! Я не сидів! Я сина забрав! І визнав!
- Не плутай складу злочину з відбуттям покарання. Твій злочин доведений і на суді встановлений. Так коли ти там від жінки ноги зробив, кинув її від туберкульозу помирати?
- У вісімдесят п’ятому! - радісно закричав Баринов, - спізнився, начальник! Пізно мені старий висяк шити!
- Ти знаєш, у чому твоя біда? Що ти газет не читаєш, радіо не слухаєш, а по телику тільки ка-ве-ен дивишся. А тому й не знаєш, що у нас уже давно не УРСР, а незалежна Україна. І кримінальний кодекс у нас не радянський, а новий. А згідно з ним за вбивство уже не двадцятник, а довічне дають. А відтак - строк давності тепер не автоматом встановлюють, а через суд. І повір мені, тут тобі нічого не світить.
- А ми ще подивимося, що кому світить.
- Знаєш, навіть якщо трапиться чудо і ти виплачеш собі прощення за вбивство старого Панченка: за давністю років, за молодістю літ, то от уже за Панченка-молодшого підеш на довічне. Оце я тобі гарантую. Тільки не ліпи сюди політику.
Після такого ліричного відступу Діденко підвівся і скомандував:
- Тут усе. Поїхали до райвідділу, бо я, чесно кажучи, мертв’яків не люблю, хоч і сто років у міліції. Мав би звикнути, а не виходить.
Після того, як усіх причетних та підозрюваних розвели по камерам райвідділу, наш начальник міліції подякував Броникові і його солдатикам, відпустив їх, а заразом попросив підкинути до Великих Колод мого свекра.
- Маріє, - сказав Діденко, коли і я налаштувалася вставати. - ви не Штірліц, я не Мюллер. Але вас я попрошу залишитися. Дуже треба.
Потому він розпорядився аби відшукали автоексперта миттю, навіть якщо доведеться пірнати за ним у йорданську ополонку. Далі сам подзвонив до Панченкової дочки, повідомив сумну звістку, поспівчував по-людському і попросив на завтра під’їхати для офіційного опізнання. Поклав слухавку і глянув на головлікаря, який сидів, притискаючи до грудей особові справи начальника моргу і його санітарів:
- Що скажеш, медицино?