- Спочатку про те, чому поховають, а вже потім - чому саме сьогодні. Дивіться: я за своїм Олексою давно спостерігаю. Як у нього щось не виходить, по службі, то він полається, побурчить, на вас поскаржиться - і починає все спочатку. І то не він один, то ви всі у міліції такі. І не лише я це знаю. Той, хто заховав мертвого Панченка до моргу, розумів, що так щастить, як із тим дзвінком, лише раз. Вдруге ніхто дзвонити не буде. Прийдуть і обнишпорять усі куточки. І з документами звірять. Вихід один - пошвидше прикопати. Та так, щоб люди не бачили. А коли? Морг у нас міжрайонний, щодня з ранку до вечора то привозять, то забирають. Крім одного-єдиного дня.
Я навмисне хвилинку помовчала, дочекалася, доки Діденко вигукне: Маріє, не сотайте жили, кажіть! І тоді пояснила, як пояснював би батюшка останньому на селі атеїстові:
- На Йордан! Свято з Двунадесяти головних. Ніяких похоронів і панахид! Тож ніхто під ногами не плутатиметься і зайвих питань не підкидатиме. І на цвинтарі порожньо, бо всі коло ополонок - воду хрестять.
- Ваша перемога в силу явної переваги! А Рейтаровські? Ви їх теж із самого початку підозрювали?
- Ні, отут уже моєму свекрові дякувати треба. А я би старшого нізащо не пізнала, бо бачила лише раз у житті, та й то дуже давно. Але спасибі кумі, котра мене вчора ввечері прогулятися вивела. Ми на женишка, Вадіка нарвалися. Я тоді ще не знала, чий він синок, але зрозуміла, чому він майбутній тещі не подобається. По-перше, п’яний до машини сідав, та ще й за кермо, а по-друге, ляпнув таке, що мене зачепило: як когось зіб’ю, то батя знову прикопає. Звернули увагу? Знову! От недаремно у Вікторії до нього душа не лежала.
Діденко вхопився за голову:
- То це що виходить? У вас уся сімейка - детективи?
- У нас родина - нормальні люди.
- Ага… підрозділ сімейної міліції на чолі з Шерифом. Слухайте, вас треба в кіно показувати.
- Можна без кіно і навіть без телебачення.
Отут у двері кабінету постукали і увійшов, як я зрозуміла, автоексперт. Тверезий і заклопотаний.
- Ну що - ситуація така: реальних доказів, як кіт наплакав. Самі лише опосередковані. Сліди протектора найкраще читаються на одязі, а його, як я зрозумів, зняли, знищили і підмінили іншим. На бампері і капоті є сліди рихтування. В одному місці зафарбовано. Але - самі розумієте - підозрюваний скаже, що це він ще минулого місяця з вантажівкою поцілувався, а де саме ремонтував - не пригадує.
- Ну хоч якась ниточка реальна є?
- Ниточка є. У прямому розумінні. Ось вона.
І він поклав на стіл уривочок грубої нитки у прозорому пакетику.
- Зачепилася знизу за днище, та ще й у такому місці, що ми ледве роздивилися. З ями добре підсвітили, тільки тоді помітили. Але до чого її прив’язати?
Чи хотіла я цього, чи ні, але отут справді відчула себе детективом:
- Є до чого прив’язати. Другий кінець цієї ниточки до Панченкового двору тягнеться. Та не дивіться ви на мене так, я з глузду не з’їхала. Це собача шерсть. У нас у селі з неї светри в’яжуть. Донька Семена Григоровича теж батькові сплела - із шерсті їхнього ж кунделя. Він у тому светрі якраз і був на поминках. Залишається під’їхати у Великі Колоди, посмикати песика за хвоста - і маєте свій прямий доказ. Я так розумію - головний.
Підполковник Діденко встав, перевірив, чи застібнуті всі ґудзики на його кітелі і урочисто проголосив:
- Маріє, якщо ви зараз додому поїдете на маршрутці, а не моєю машиною, то я напишу рапорт аби мене звільнили з роботи за профнепридатність, а весь кримінальний розшук розігнали по тій же статті. Велике спасибі! З нас належить! Скажіть тільки - де і коли.
- І вам спасибі. Приїду в село, як велика пані. Не забудьте тільки мигавку і сирену увімкнути.
Я прекрасно розуміла, що машину посилають у село не задля мого гонору, а щоби справді поскубти панченківського кунделя. Але піти отак просто - не випадало.
- Маю ще одне питання: що таке “півняра”?
- Ну… по-блатному… як би це вам, жінці, делікатніше пояснити… одне слово - зек, якого в зоні силоміць зробили гомосексуалістом. А де ви це слово чули?
- Таж Рейтаровський санітара зопалу обізвав.
- А-а-а, ну тоді з нас двічі належить - за цю підказку. Бо будь-який, вибачайте, “півень”, тата з мамою здасть аби тільки знову на зону не втрапити. Тож окрім доказів маємо ще й свідків. Маріє, у вас усе, чи ще якийсь сюрприз маєте в загашнику?
- На разі досить. Бо ви й справді ту заяву напишете, а хто моєму Олексі рекомендацію в міліцейську академію дасть?
- Маріє, це шантаж!
- Ага! А як ви здогадалися?
- Та я швидше вам рекомендацію дам! Якщо по совісті… Щоправда, не в академію. Поки що. Але не будемо забігати наперед. Машина чекає.
Розділ десятий Ті ж самі і той же генделик “У Зятя”
Пройшло чотири з гаком місяці. Настала… а якщо казати точно - то ЩО настало? Це колись в Україні було чотири пори року, а зараз? Було літо, було літо, та й стала зима, а потім знову - була зима, була зима - та й настало літо.
Одне слово - кінець травня. І навіть увечері так спекотно, що Зять мусив накрити нам стола не в самому генделику, а на свіжоприбудованій веранді. Компанія зібралася не так щоб велика, бо самі лише свої - ми з Павлом, свекор зі свекрухою, ясна річ, Шериф, кума Вікторія з районної податкової (поки що без чоловіка, який знову десь там засідає). І нова людина, ні не те щоб взагалі незнайома, просто за отаким от столом - вперше не по службі. Бо то підполковник Діденко, Олексіїв начальник.
І ще одна новація: за окремим столиком сидять і старанно удають із себе дорослих наші з Павлом хлопчики. Посидіти разом із дорослою компанією та ще й увечері їм дозволили виключно, як любить повторювати мій свекор, з педагогічних міркувань: в якості нагороди за… мало не сказала - високі показники в навчанні. Точніше - за хороші оцінки у табелях.
Сиділи, піднімали тости, гомоніли, віддавали належне неперевершеній майстерності Джигіта і його господині Галі. Вони все облаштували, як слід, а тоді зачинили головний зал і приєдналися до нас. Ну мають же право й вони хоч колись на свято душі.
- Це ж відколи нам так добре не було? - пустився у спогади свекор, - либонь із Броникового весілля.
- Кому весілля, а кому гірше похмілля, - подала голос свекруха, котра зазвичай у компаніях мовчала, - як згадаю бідного Семена Григоровича, то плакати хочеться.
Всі затихли. І напевне, водночас подумали, що життя у наших Великих Колодах - як у шістдесят п’ятому, поділиться на те, що було ДО того, як учителя вбили, і те, що діялося ПІСЛЯ того.
Наша зі свекром участь у слідстві проти Рейтаровських-Баринових не обмежилася самою лише пригодою в морзі на Йордан. Доводилося ще кілька разів давати свідчення і нашим, і обласним слідчим, приїжджати на очні ставки і на, як це там… “відтворення картини злочину”. На щастя, для цього Бронику не довелося знову ганяти бойову машину - приїхали з комфортом на службових міліцейських.
Судили батька і сина в області. Як нам пояснив Діденко, цей звичай запровадили ще за радянської влади. Коли підсудному світила розстрільна стаття, то справу приймав не районний, а одразу обласний суд - аби захистити суддів і свідків. Не знаю… може десь по інших краях когось і треба було захищати, але у нас ні суддям, ні свідкам ніщо не загрожувало. То на захист батька з синочком ніхто і слова доброго не сказав.
Хоча ні - було таки, було! Ми ще не встигли навіть до дверей суду підійти, як раптом - на тобі! Мітинг! Людей, правда, небагато, але кожний за десятьох репетує. А плакати, матінко моя! Таке понаписувано - і чомусь російською мовою: “Защитим сына героя революции!”, «Долой бандеровский суд!», «Украина - баз НАТО!» (тиць Гриць, а це тут до чого?). І нарешті - «Возродим СССР!».
А дехто - і сміх, і гріх - тримає, мов ту ікону… що б ви подумали? - репродукцію з радянських підручників. Оту саму, з першим комсомольським осередком - по коліна в болоті і куркульськими синочками на паркані.