Ну і, ясна річ, червоні прапори. Із серпом і молотом. Товаришочки зібралися.
Дивлюсь на свекра і питаю:
- Тату, ви у нас головний політик. Чого це вони позбігались і до чого тут НАТО з відродженням СРСР, коли цих ганцихристів за вбивство судять?
- А ти хіба не чула? Кажуть, дострокові вибори будуть. От вони і забігали. Їм той Рейтаровський, вибачай, сама знаєш, до якого місця. Тут головне - себе показати. А потім - серед оцього мотлоху справжній комуніст, як колись казали, за покликом серця, - один з десяти. А решта за гроші найнялись, як отой Миколочка Кульок, котрому хоч людям голови дурити, хоч курв петрушити - аби не працювати.
Я підійшла ближче і ледь об поли не вдарила. Як там любила казати наша Спірідоновна, коли хтось із нас спізнювався? - «Ба, знакомые всё лица!». Це ж ота комуняцька гоп-компанія, котра перед минулими виборами у нашому селі колобродила. Чи мені здалося, чи все ж навіть щойно згаданий Микола Кульок за спинами ховається? От перекотиполе! Від мене відвернувся і сякається, аж стогне. Про вовка помовка!
Щодо Кулька, то може мені й здалося. Бо бачила лише мигцем. А от Ельвіру, ту, до якої наш Коханий залицявся, впізнала одразу. Хоча вона під пролетарку переодяглася і навіть змила манікюр і напхала під нігті землі.
Ну-ну!
На суді ми дізналися чимало цікавого. Зокрема - як Рейтаровський став Бариновим. Щоби недобра слава, яка разом із прізвищем теліпалася за ним по всій Україні, не псувала “синові героя революції” життя, він прокрутив досить спритну оборудку. Десь у Криму познайомився з баришнею, що там ціле літо відпочивала, прокурорською доцею, дівкою, як у пісні співається, рудою та поганою, але на чоловічу стать ласою. Швиденько розписалися і він узяв її прізвище. Доня привезла свіженького чоловіка до Києва і поставила перед очі батьків:
- Папа-мама, вот мой муж!
Папа-мама чомусь від радості гопки не скакали, а одразу їй руба:
- Цей муж котрий у тебе - четвертий чи п’ятий? Бо ми вже з ліку збилися.
А вона їм у відповідь, знову ж таки, вчетверте чи вп’яте:
- Що ви в любві понімаєте! Він мене так любить - навіть моє прізвище взяв.
Щодо прізвища - дитячий лепет стосовно того, що він же її так любить, так любить, що хоче продовжити династію Баринових, татуня-прокурора не переконав, а швидше насторожив. І він, як справжній професіонал, чітко по своїм каналам продзвонив: хто і що є його черговий зятьок. Тут сплила і судимість, і тимчасова, на один рік, прописка у робочому гуртожитку. А головне - темна історія з хованками від аліментів.
Отож, швиденько прокрутили все назад, і невдовзі на питання уїдливих сусідів: а де ж це, дорогенька, твій муж, доня вже мусила буркати: “Муж объелся груш…” Та за всіма клопотами забули про прізвище. І отак судимий Рейтаровський зник, а з’явився Баринов, з першого погляду - білий і пухнастий. Щоправда, лише з першого. Але хто там придивлятиметься, якщо людина не балотується у депутати, та й взагалі поперед інших не пхається.
На додачу Радянський Союз розпався. Може, для тих, хто при владі був, то й справді неприємність велика, а для таких, як Рейтаровський - гуляй, хлопці, воля! Мало того, що десь чи то вкрав, чи купив, чи підробив диплом за фельдшерське медучилище, та ще й повернувся нахабно туди, де його скаженого татка й досі проклинають навіть ті, хто ніколи в житті не бачив.
А на самому суді - то взагалі було “кіно і німці”. Судили обох, і батька, й сина, бо з’ясувалося, що у обох були руки в крові. Як не впиралися на слідстві, як не викручувались, але довелося признаватися - під протокол і з підписами. Аби на суді влаштувати комедію.
Спочатку батечко ледь не зі сльозами заявив, що відмовляється від усіх своїх показань на слідстві, бо його, бачите, піддали тортурам: “…годинами тримали роздягненого в морзі при мінусовій температурі”. Довелося прокуророві пояснювати, що всі слідчі експерименти хоч і відбувалися на початку березня, але тоді якраз трапилося раптове потепління, тож усім, включно з підсудним, було не холодно, а якраз жарко.
Тоді з’явилася нова баєчка. Мовляв, районні слідчі були заздалегідь до нього упереджені, бо його батько колись їхніх батьків розкуркулював і висилав у Сибір. А відтак - це не суд, а зведення політичних порахунків.
Не знав Рейтаровський нашого Діденка. Бо той такі фіглі одразу прорахував. І слідчі, і міліцейські з прокурорськими - не з місцевих були. По призначенню приїхали, коли “скаженого комісара” вже давно чорти вилами під боки взяли.
Шкода, що не вмію я швидко записувати. Навіть у академії не навчилася. Тому мушу переказувати по пам’яті те, що на суді почула.
Питає суддя:
- Підсудний Баринов, так ви себе винним визнаєте чи ні?
- Не визнаю.
- Чому, на яких підставах?
- Бо я до всього цього не причетний.
- Добре, припустимо. Але потерпілого Панченка збили вашою машиною?
- Не знаю, може й моєю. У мене її вкрали. Саме того дня.
- А чому ви не заявили про це в міліцію?
- Не встиг. Доки зібрався, дивлюсь - вона знову стоїть. Але побита.
Тут уже прокурор зі своєю баночкою на дьоготь:
- Підсудний, уточніть, будь ласка, звідки у вас вкрали машину.
- З дому.
- З дому чи з гаража?
- З гаража. Зламали замок і вкрали.
Прокурор називає, в якому томі і на якій сторінці експертиза щодо того, що замка в гаражі ніхто не ламав, ніхто в ньому не колупався, ключі не підбирав, відчиняли і зачиняли лише “рідними” ключами. Ще й фотографії замка показує.
Тут суддя вступає:
- Підсудний, припустимо, ви не встигли повідомити, що у вас машина в таємничий спосіб зникла з гаража. Але ж коли вона там знову, незрозуміло, як, об’явилася, то була вже побита. Чому ви цього разу не викликали міліцію, а натомість погнали у сусідній район до приватника рихтувати капот і бампер, та ще й за мовчання йому заплатили?
Стоїть синок “скаженого комісара”, мовчить, тільки обличчя стало такого кольору, що хоч із ним на комуністичні мітинги ходи. Замість прапора.
Але то все забавки були. Бо коли притисли по-справжньому, та ще й свідків представили, котрі, як ми й здогадувалися, бачили, як “кум кума п’яного в машину садовив” - отоді почалася справжня вистава:
- Каюсь! Водив в оману і слідство, і високий суд. Бо насправді прикривав свого сина. То він у мене без дозволу машину взяв, кудись погнав, а потім вривається переляканий, увесь білий, труситься і кричить: батя, я людину збив! А я що? Я ж сидів, ка-ве-ен дивився…
Отут Вадік і підскочив:
- Батя, ти що - на мене стрілку переводиш? От гад! Ну, раз так - пишіть, я хочу зробити заяву!
Татуньо почав хапати синка за руки, кричати:
- Синку, пожалій, я ж уже старий, у тюрмі здохну, не можна мені туди, а тобі за щиросердне скосять!…
Довелося міліції їх розтягати. Старшого взагалі у клітці залишили, а малого поставили на свідоцьке місце.
Він почухав носа, плюнув і почав батька рідного топити на мілкому:
- То не він, то я перед телевізором сидів, а його десь чорти носили. Мені якраз подруга подзвонила. Наречена… ви її допитайте, вона підтвердить.
- Світлана? - поцікавився прокурор, який був у курсі амурних пригод меншенького, - так її як свідка не заявлено.
- Та ні, інша. Напрошувалася покататися. А я кажу: батя десь ганяє, приїде, добавить, ляже, то я тебе - з вітерцем. І прокатаю, і все решта.
- Чекайте! - здивувався суддя. - Ви щойно сказали: батько приїде і “добавить”. Себто - ще вип’є? Він що - нетверезим поїхав?
Вадік навіть не посміхнувся, а зло єхидно скривився:
- А він без чарки взагалі за руля не сідав - руки тремтіли.
- Коли батько повернувся?
- Точно не скажу, я тільки трубку поклав, а він вривається, очі вирячив, увесь білий, руки трусяться. І кричить: Вадік, я вчителя вбив! Я йому кажу: тиць Гриць, батя, теж мені новина. Сорок років пройшло, ти ж мені сто разів розказував, як йому помстився і як тебе покійні баба з дідом від зони відкосили. А він мені: так це він, учитель із того світу прийшов і мені перед машиною став! Ну, я думаю: все! Допився мій папаня до білої гарячки.