Першими оговталися наші синочки, конкретно - старший:
- Ура! Мамі дадуть пістолет! Я з нього стрілятиму, а тобі не дам!
- А я сам візьму! І вовкулаку вб’ю!
- Громадяни, ша! Бо до дядька в капезе позачиняю! У мене тепер на це право є.
- До речі, про право, - подав голос Павло. - Олексію, це твоя була підлянка… себто - ідея? У світлі останнього наказу?
- Е-е-е… - протягнув братик, бочком пробираючись до дверей.
- Тут хтось легкого життя захотів? - закричав мій благовірний. - То зараз він його матиме! Не подивлюся, що ти майор!
І почав демонстративно розстібати паска на штанях.
Поки Павло ганяв Олексія навколо генделика, Діденко взявся розтовкмачувати мені і всім решті важливість моменту, необхідність громадянської свідомості у світлі відновлення зв’язку міліції з народом. А я щосили опиралася:
- Це все добре, але подумайте: який із мене міліціонер?
- Беріть вище - слідчий! Від Бога!
- Що ви кажете? А я так думаю: для того, щоби бути спецом, скажімо, з дактилоскопії, недостатньо знати, що у людини десять пальців.
- Для дактилоскопії та інших премудростей у вас Олексій є. З його дипломом і чемоданчиком. А для вас головне - людей слухати і висновки робити. Це у вас виходить просто геніально.
І умовляв, і умовляв, і умовляв… Заговорив мене так, що я нарешті промимрила:
- Ну що ж, може бути… якщо вже для людей…
- Та не може бути, а треба бути!
- Е ні, почекайте! - обурився мій свекор. - Що ж це виходить? Якщо злочини розкриває проста сільська жінка, то начальство кричить: а що там у районі міліція робить? Але якщо ця жінка не проста, а - як ви там сказали? - помічник зонального інспектора, то начальство уже не кричить, а навпаки, хвалить: яка ж у вас у районі гарна міліція! Маріє! Я тобі, як народ, доручаю першу справу: розслідувати, чому Павлові досі не заплатили премію за отих вовків, що ви разом із Коханим вполювали? Непорядок! При комуністах - і то платили! Павле, ти де? Облиш ганяти правоохоронні органи на місцях, іди сюди. Пиши заяву!
- Кому?
- Жінці своїй! Вона тепер - теж влада. Але її ременем навколо генделика не поганяєш. Здоров’я не вистачить.
І тут втретє і востаннє за вечір зронила золоте слово свекруха:
- Хтось удома щодня “совків” лає. А сам хто?
- Хто? - підскочив свекор, - Я?
- Покійна теща твоя, царство їй небесне.
Свекор не втямив, що й до чого, сів і тільки очима кліпав. А свекруха говорила, мов гвіздки забивала:
- Кому Павло заяву писатиме? Марії! Своїй жінці! Про що? Про те, що влада його і Марію зобидила. А Марія тепер хто? Влада. То що - вона мусить саму себе і карати й захищати?
Джигіт встиг тільки першу літеру вимовити, як усі ми хором підхопили:
- Сатурну більше не наливати!
Розділ одинадцятий. Друге дихання.
Посміялися, гукнули до гурту Павла з Олексієм, що вже захекалися бігати навкруг генделика, випили на коня і почали з’ясовувати, хто кого підвозить, а хто піде пішки, бо близько. Джигіт із Галею тихенько радилися: прибирати у головній залі та на кухні зараз чи нехай краще завтра раніше встануть.
І тут на мене зненацька накотило друге дихання. Це ще з студентських років десь узялося. Бувало, перед іспитом увечері баняк кави вип’єш, щоб іще раз конспекти переглянути, а тебе вимикає через п’ять хвилин. А бувало - ганяєш цілий день, голодна на додачу, а воно раптом наче перемкнуло: і голова свіженька, і втоми немає, немов цілу добу відсипалася. Дива!
Я стала посеред веранди і почала командувати:
- Оскільки я тепер теж начальство, та ще й на громадських засадах, то я вам наказую. Перше: ніхто нікуди не їде після стільки випитого. Всі йдуть пішки. Не зима і дощу нема. Друге. Павло! Візьми за руки хлопчиків, веди додому, вкладай спати, а потім і сам лягай. Бо я затримаюсь. Третє. Шерифе! Застібни… портупею і проведи додому Павлову маму. Як не заснеш по дорозі назад, то вертайся сюди.
Братик образився:
- П’яний майор міліції, що спить під тином - то для нашого села занадто екзотично.
- Не перебивай старших, роби, що наказують.
Павло без заперечень узяв обох синів за руки, а Олексій мою свекруху під лікоть - і рушили в темряву.
А я вже як розкомандувалася, то не могла зупинитися:
- Пане підполковнику, вас я попрошу залишитися. І вас, тату, теж. Бо ви хоч і п’яненький, але єдиний свідок. Галю, серденько, ти свій пісочник іще не вимкнула? От добре! Зроби нам три кави, такі міцнющі, щоб аж-аж! Бо у нас балачки закінчились, а розмова почалась.
Коли ми сіли на куток уже прибраного столу і Галя принесла каву, я помітила, що й начальник міліції тримається так, наче щойно тверезісінький випадково на вогник зайшов. Що то досвід!
Діденко скуштував каву, саме скуштував, а не відсьорбнув чи відпив, поставив чашку і сказав:
- Маріє, розповідайте чи питайте - як вам краще. А я уважно слухаю.
- Спитаю. Чому Зінько Рейтаровський ані на слідстві, ані на суді не прикинувся божевільним? Мовляв, я не живу людину збив, а привида убієнного сорок років тому раба божого Григорія. Отак, як він синові з переляку сказав.
- Бо знав, що ніякої експертизи не витримає.
- Знав, не знав… але це ж краще, ніж усе на свого Вадіка звалювати. Як кажуть у нас у селі, самашедших навіть на суді жаліють. Бо з наволоччю яка розмова? Або в голову його, або строк йому. Або ще краще - і в голову, і строк.
- Маріє, визнали б його неосудним чи ні - ще невідомо. А от добровільно зізнатись у ще одному вбивстві, коли тебе за вбивство ж судять - то, знаєте, на рівні самогубства. Бо з одним покійником на совісті ще є шанс від довічного відкрутитись, а з двома - здохне, вибачайте, в Житомирській зоні і собаки не загавкають.
Свекор, котрий, здається, вже остаточно прийшов до тями, встряв зі своєю баночкою на дьоготь:
- Зараз! Здохне він у зоні! Я тут недавно в газеті читав, що навіть Онопрієнку збираються його довічне до двадцяти років скостити.
- В газетах, вибачайте, чимало дурні пишуть. А те, що Зінько із зони не вийде - то вам не тільки я гарантую.
- Ну-ну, пане начальнику, розказуйте-розказуйте! Бо відчуваю, що ви щось таке знаєте, про що ми не відаємо.
Підполковник Діденко помовчав, посопів трохи, акуратно допив каву і махнув рукою:
- Ну добре, умовили. Тим більше - сторонніх тут уже немає. Ви, Маріє, можна сказати, тепер офіційний правоохоронець, а ваш шановний свекор заявлений свідком по новій справі. Точніше - по новій старій.
- Хто, я? Свідком? А кого ще вбили?
- Поки що нікого. Я ж казав - нова стара справа. Але прошу не розголошувати. Одне слово - ми домоглися через Верховний суд відміни рішення по вбивству старого Панченка ще до того, як ми ту кляту справу в архівах розшукаємо і вчинимо повторне слідство.
- І як це вам вдалося?
- Не питайте, Маріє, не питайте… сказав би мені хтось років зо двадцять назад, що так можна зробити, то я би довго сміявся. Бо хто колись про права підозрюваного чи підсудного згадував?
- Які права? - озвався свекор. - Признавайся і кайся, навіть якщо ти невинний. Як тоді казали? У нас безневинних не заарештовують, міліція не помиляється, а радянський суд - то й взагалі найгуманніший у світі.
- Отож, - погодився Діденко, - але що б там не казали, навіть у радянській конституції було написано, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину інакше як за рішенням суду. Інша річ - в яких саме кабінетах ті рішення приймалися. Але в історії з убивством старого Панченка партійні хлопці передали куті меду. Думаю, хтось дуже високопоставлений власні гріхи замазував - тож і ризикнув.
Діденко замовк, як наша Валентина Спиридонівна перед тим, як оголосити оцінку. Себто - надовго. Тому я навіть не кашлянула, а щось таке вигукнула. Подіяло.