Приїздили ввічливі молоді хлопці в цивільному, довго розмовляли з бабою Химкою і Петею Гітлером і акуратно записували їхні показання на диктофон та ноутбуки. І ввічливо дякували за допомогу слідству. З цієї причини Петя Гітлер - ви не повірите - місяць не пив і ходив весь такий задумливий. І навіть не дражнив Спиридонівну.
Аби реабілітувати нещасного сироту знадобилося зовсім небагато часу. Оскільки так і не вдалося відшукати когось із його родичів, відповідну довідку з Генпрокуратури передали бабі Химці. Вона ще довго плакала і примовляла:
- І де ж вас, люди добрі, сорок років чорти носили?
Вирок суду над Зіньком Бариновим-Рейтаровським і його синочком відмінили у зв’язку “з новими обставинами, що відкрилися”. Розслідували справу ще раз, додавши матеріали сорокарічної давності, які розкопало вже СБУ. Як я й здогадувалася, скажений комісар в першому ж бою здався німцям у полон і до сорок четвертого служив агентом в гестапо. Він видав не тільки наш місцевий партизанський загін, а й ще кілька. І не тільки у нас в Україні, а й у Білорусії. Як він у сорок четвертому примудрився ще раз змінити личину, мов той вовкулака - то вже інша історія.
Головне - дали Зінькові довічне, а його синочкові, як злісному співучаснику, дванадцять років. А потім - і сміх, і гріх - бо синочок із татусем місцями помінялися. Останній з роду скажених комісарів на етапі власноручно задушив свого тата і поїхав відбувати покарання в ту колонію, звідки живими на свободу не виходять. А тата, кажуть, закопали десь, мов те стерво, на краю цвинтаря під номером замість прізвища. Як говориться у нас у Великих Колодах, і собаки не загавкали, і пугач не пугикнув.
Епілог
Час іде, діти підростають, тільки політики в Києві не міняються. Все так же чубляться, прокльони один на одного сиплять, а головне - зі шкіри лізуть аби втрапити на телебачення і повихвалятись, як вони про людей дбають.
Ну якщо вже вони так, то чого дивуватися простим людям? Одного прекрасного дня баба Докія, Степанова теща прийшла до Шерифа на байбака скаржитися. Мовляв, вона таку гарну петрушку висіяла, так буйно зійшло, а він, бісова тварюка, в город забрався і всю стеребив. Вона йому: киш! А він сидить і дивиться, наче сказати хоче: як тобі треба, то йди, а мені й тут добре.
Олексій не встиг спитати, невже він і бабиному городові має ради давати, як вона ні сіло, ні впало раптом:
- Слухайте! А де це наші Манька з Ганькою?
От коли людей стосується, Шериф завжди “в курсі дєла”.
- А ви що, не знаєте? Манька ж втрапила на телебачення, в ту програму, де жінкам обличчя перекроюють і фігури рихтують. А Ганька там же прилаштувалася санітаркою. Мовляв, а раптом і їй там же щось обломиться.
- І що?
- Та що! Зустрів я її недавно. Ледве пізнав. Була баба, як баба, а стала щось таке… карикатура на тих, котрих для “Плейбою” знімають. Я її питаю: як справи? Ой, каже, добре, все гаразд! Знайшла собі спонсора. І що ж ви, питаю, будете робити? Ферму, каже, заведемо. Кроликів розводити. Тю на тебе, дурна дівко! Чи ж ото заради того, щоб кроликів розводити, то отак варто було пику перекроювати?
Минуло раннє літо, потім просто літо, вже і пізнє літо, котре за календарем осінь, до середини завертало. Якось уранці до нашої хати увірвався сусідський хлопчик, із тих, що де не посій, там вродяться:
- Тьо!… Дзвоніть швидше по мобільному до лікарні, бо бабі Софі дуже болить!
Я стривожилася. Справді могло бути щось серйозне: баба Софа вже кілька місяців рідко на людях з’являлася, та й то не на довго. Галя казала: не переймайтеся, все гаразд, то у мами настрій такий. Але я все ж - мобільний у кишеню, ноги в руки - і бігом на той куток. Баба Софа сиділа на ліжку, трималася за живіт і час від часу ойкала.
- Що сталося? Чимось притруїлися? Може ліків якихось дати?
- Та ні, ліки тут не допоможуть… То мені твої поради боком виходять.
- Які поради? - я аж отетеріла.
- А як із дідом любитися.
От тоді до мене й дійшло.
- То що - вже пора “швидку” викликати?
- Та мабуть… ой… доведеться дзвонити.
Подзвонила, назвалася. Пошуміла, щоб на другому кінці зрозуміли, що справа нагальна. “Швидка” приїхала, можна сказати, дуже прудко. Забрали хвору і навіть відрадили мене їхати з нею, запевнивши, що все буде гаразд.
А наступного ранку на всі Великі Колоди прогриміла сенсація: баба Софа народила дитинку!
- Ні, ну це ж треба! - обурювалася Степанова теща, - нікому ні слова, ні півслова! І як же це так, що й наша ясновидяча ні про що не здогадалася?
- По-перше, - укоськав її Шериф, - наша ясновидяча теж не зобов’язана всім доповідати, що і де вона бачить. А по-друге, правильно робила, що мовчала. Щоб якась нечиста сила не наврочила.
Це називається - порятував мій авторитет. І свій заодно.
Виникло питання: хто поїде провідувати породіллю. Дід Андрій - ясна річ, Галя, поривався Зять, але його залишили на господарстві. Олексій забезпечував транспорт, а мені, хоч розірвись, а їхати таки треба було: додавати солідності нашій маленькій делегації.
- Придане маленькому купимо на місці, - клопоталася Галя. - Возика…
- За возика Степан казав: не здумайте купувати, він подарує… Певно, в куми націлився.
- Тату, а що ми візьмемо мамі на передачку?
- Яку передачку?
- Кажу ж - мамі, поїсти.
- А що - хіба там не годують?
- Ой, ну ви їй Богу, тату, таке кажете. Наче не знаєте, що як у лікарні провідуєте, то треба щось смачненьке принести, що мама любить.
- Гм… вона оселедці любить. Кіло вистачить?
- Оселедці не можна. Вона ж груддю годує.
- Тоді - яблука. Відро наберу, то на всю палату вистачить.
- Ще б огірків на городі нарвали! - мало не заплакала Галя. - Ви хочете, щоб у дитинки шлунок зіпсувався?
- Ну, не знаю я…
- Тату, ну ви наче вперше батьком стали! Таких простих речей не знаєте!
- Бо таки не знаю. Тебе ж, Галю, мати вдома народила. Отак ходила-ходила, а тоді - ой! - і вже. А за тиждень - знову на буряках раком стояла… та чого ви всі до мене причепилися? З вашими жіночими справами самі розбирайтеся.
- І розберемося. Маріє, у тебе часом чорносливу немає?
- Вже запакувала. І горіхів. А сметанки, сиру, вершків - то на вибір, три сусідки своє принесли.
- Та сметана й у мене є. Цукерок теж у районі куплю.
- Тільки ж не шоколадних!
- А мама шоколад однаково не любить.
Грюкнули двері - з дитсадка повернулися Галині діти.
- Мамо, а де баба?
- Поїхала в район, щоб купити маленького хлопчика.
- Ура! Баба Софа привезе нам братика!
- Та ні, дітки. Вона привезе вам вашого дядька.
- Маленький хлопчик - і наш дядько? Кубендія!
Кубендія, коли дитина такі слова вживає, подумала я. Хоча - діти у Великих Колодах талановиті. Часом і не таке скажуть.
До районної лікарні доїхали з вітерцем. Баба Софа, якось одразу помолоділа, визирала з вікна другого поверху і показувала всім згорточок, з якого стирчав червоненький писочок маляти. Потім ми відійшли вбік, а дід Андрій лишився - давати звіт про хатні справи.
- Андрію, корова доїться?
- Доїться.
- Картоплю підгорнув?
- Еге ж.
- Курям підсипав?
- Підсипав…
- Пенсію отримав?
- Що?
- Гроші, кажу, получив?
- Не чую…
- Брешеш, старий чорт, добре чуєш!
Дід Андрій хмикнув у вуса і взявся у боки:
- Може й чорт! Але що старий - ото вже неправда!
Пам’ятаю, колись, ще як тільки ми з Павлом з міста до села повернулися, один ну дуже тоді відомий політик аж пінився, виказуючи по телевізору, що в Україні дурних немає. За всю Україну розписуватися не буду. А от що в наших Великих Колодах дурні повивелися - так це вже точно!