Отже, давайте краще набиратися мудрості. Якщо ми щось знаємо, так уже дійсно знаємо; але дуже часто нам не вистачає мудрості, щоб це усвідомити, і тоді…
Проте перейдемо до розповіді.
Якось на лаві маленького міського парку я знайшов журнал, який коштував десять центів. Принаймні таку ціну він заправив, коли я сів поряд із ним. Журнал був розтріпаний, брудний, затертий, у таких трапляються цікаві оповідання. Проте, як виявилось, це був усього лише зошит для чорнових записів.
— Я газетний репортер[287], — сказав я, аби позондувати ґрунт. — Мені доручено написати щось про життя тих бідолашних, які проводять вечори в цьому парку. Чи можна вас запитати, чим ви, наприклад, пояснюєте ваш занепад.
Мене перервав сміх, такий заіржавілий та невмілий, що я зрозумів: він звучить уперше за багато днів.
— Ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер. Репортери починають розмову не так. Вони прикидаються, що самі бродяги, і розказують, ніби щойно приїхали зайцем із Сент-Луїса. Репортера я пізнаю з першого погляду. Ми, паркові бродяги, привчаємося розумітися на людях. Сидимо тут цілими днями і дивимося на перехожих. Я вам так визначу кожного, хто проходить повз мою лаву, що ви зачудуєтесь.
— Ну що ж, — сказав я. — Спробуйте. Як ви визначите мене?
— Я б сказав, — почав знавець людської природи після великої паузи, — що ви найімовірніше займаєтеся підрядами, а може, працюєте в магазині або малюєте вивіски. До парку ви зайшли допалити сигару і сподівалися витягнути з мене невеликий безкоштовний монолог. Утім, ви, можливо, штукатур або адвокат — уже сутеніє, бачте, тому боюся сказати точніше. А дружина не дозволяє вам палити вдома.
Я похмуро насупився.
— Але знову ж таки, — вів далі знавець роду людського, — дружини у вас, либонь, немає.
— Немає, — сказав я, збентежено встаючи з місця. — Немає. Ні, ні. Але буде, присягаюся стрілами Купідона. Тобто якщо я…
Мабуть, мій голос завмер, придушений непевністю та відчаєм.
— Я бачу, у вас самого є в запасі історія, — сказав цей запилений суб'єкт, і в тоні його мені почулося нахабство. — Якщо хочете — ось вам назад ваші десять центів і викладайте. Мене теж цікавлять життєві перипетії тих, хто проводить вечори в цьому парку.
Це мене потішило. Я подивився на свого обірваного сусіда з великим інтересом. У мене й справді була в запасі власна історія. Чом би й не розказати її? Ні з ким із знайомих я про це не говорив. Я завжди був людиною стриманою і замкнутою. Винні в цьому були або душевна боязкість, або чутливість, а може, те й інше. Я навіть посміхнувся про себе, відчувши незрозуміле бажання довіритися цьому незнайомому бродязі.
— Джек, — відрекомендувався я.
— Мак, — представився він.
— Маку, — сказав я, — я вам усе розкажу.
— Десять центів хочете дістати авансом? — запитав він.
Я простягнув йому долар.
— Ті десять центів, — сказав я, — частина гонорару за вашу історію.
— Гаразд, — сказав він.
І, як це не здаватиметься неймовірним закоханим усього світу, які розповідають свої жалі тільки нічному вітру і повному місяцю, я відкрив свою таємницю цьому обідранцеві, найменше, здавалося б, здатному мені поспівчувати.
Я розповів йому, що обожнюю Мілдред Телфер і що це триває вже багато днів, тижнів, місяців. Розповів про свій відчай, про тяжкі дні й безсонні ночі, про згаслі надії та душевне сум'яття. Я навіть описав цьому нічному бродязі її вроду і царствений звичай та повагу, яку вона має в суспільстві як старша дочка старовинної родини, перед чиєю гордістю меркнуть хвастощі мільйонерів.
— Так чому ж ви пасуєте? — запитав Мак, повертаючи мене на землю.
Я пояснив йому, що я не багатий, що мої доходи такі мізерні, а страх такий великий, що я не наважуюся навіть натякнути їй про своє кохання. Я сказав, що в її присутності можу тільки червоніти й затинатися, а вона дивиться на мене з чарівною, глузливою посмішкою, яка зводить з розуму.
— Отже, вона ніби професіоналка? — запитав Мак.
— Родина Телфер… — почав я спогорда.
— Я маю на увазі її вроду, — пояснив він.
— Багато хто заслужено нею захоплюється, — відповів я обережно.
— Сестри в неї є?