— Ось що значить уява, — закінчив Мак. — І, як я вже говорив, ваш випадок точнісінько такий самий. Вам ніколи не виграти. Перед професірналами ви пасуєте. Вже повірте мені, лава в парку — ось чим завершиться ваша романтична історія.
І Мак-песиміст хрипко розсміявся.
— На жаль, я не бачу тут аналогії, — сказав я холодно. — Із боксом я знайомий дуже поверхово.
Обідранець для більшої переконливості тицьнув мене пальцем у рукав і пояснив свою притчу[290].
— Кожен із нас, — сказав він трохи навіть повчальним тоном, — витріщає очі на те, що йому подобається. Для вас це дівиця, якій ви боїтесь освідчитися, для мене це була перемога на рингу. І ви провалитеся так само, як я.
— Чому це ви гадаєте, що я провалюся? — із запалом запитав я.
— Тому, — відповідав він, — що ви боїтеся вийти на ринг. Не наважуєтеся схопитись із професіоналом. Хоч ваш випадок, хоч мій — одне й те саме. Ви любитель, а якщо це так, значить, не треба вам лізти на ринг.
— Ну, мені вже час, — сказав я, підводячись, і з підкресленою увагою подивився на свого годинника.
Коли я відійшов кроків за двадцять, парковий мешканець закричав мені вслід:
— Дякую за долар. І за десять центів. Але ви її не доб'єтесь. Ви — у класі любителів.
«Так тобі й треба, — сказав я собі. — Не приятелюй з усяким набродом. Ні, яке нахабство!»
Але поки я йшов, його слова весь час крутилися в моєму мозку. Я, здається, справді на нього розгнівався.
— Я йому доведу! — пригрозив я вголос. — Доведу, що теж можу битися з Редді Бернсом, навіть знаючи, з ким маю справу.
Я забіг до телефонної будки і викликав особняк Телферів.
Відповів ніжний, ласкавий голос. Чи мені було не знати його? Рука моя, яка тримала трубку, затремтіла.
— Це ви? — спитав я, вдаючись до безглуздої формули всіх, хто говорить по телефону.
— Так, це я, — прозвучав у відповідь низький, добре поставлений голос, сімейна ознака всіх Телферів. — А хто говорить?
— Це я, — сказав я. — І мені потрібно дещо сказати вам зараз же, негайно і відверто.
— Ой-ой-ой! — сказав голос. — Так це ви, містере Арден!
— Ясна річ, — сказав я, — хто ж іще? І давайте ближче до діла. — Останні слова прозвучали грубувато, але я не став витрачати час на вибачення. — Ви, звичайно, знаєте, що я вас кохаю і перебуваю в цьому ідіотському стані вже давно. Досить з мене цієї мороки… тобто я хочу сказати, що мені потрібна ваша відповідь негайно. Чи згодні ви вийти за мене заміж? Так чи ні? Будь ласка, не кладіть трубку. Станціє, не роз'єднуйте. Алло, алло! Так чи ні?
Це був той самий удар у вухо, якого завдали Редді Бернсу. І я почув відповідь.
— Так, Філе, звичайно, любий. Я не знала, що ви… тобто ви ніколи не говорили… ой, приходьте, будь ласка, до нас, не можу я цього сказати по телефону. Ви такий нетерплячий. Але ви приходьте, прийдете?
Чи прийду я?
Я щосили натиснув кнопку дзвінка біля під'їзду Телферів. Щось у людській подобі відчинило двері і загнало мене до вітальні.
«Ну й добре, — подумав я, дивлячись у стелю. — Кожен може чогось навчитися від кожного. Філософська система Мака, в усякому разі, цілком розумна. Сам він не зумів застосувати її в житті, а я з неї скористаюсь. Якщо хочеш потрапити до класу професіоналів, потрібно…»
І тут я перестав думати. Хтось спускався сходами. У мене затремтіли коліна. Я зрозумів, що відчував Мак, коли на ринг виходив професійний боксер. Я безпорадно озирнувся у пошуках вікна або дверей, через які можна було б ушитись. Якби до мене наближалася будь-яка інша дівчина, я ще міг би…
Але тут розчинилися двері і зайшла Бесс, молодша сестра Мілдред. Ніколи ще я не помічав, який це ангел краси. Вона підійшла просто до мене і…
Ніколи ще я не помічав, які в Елізабет Телфер дивні очі й волосся.
— Філе, — сказала вона низьким, хвилюючим голосом усіх Телферів, — чому ви досі мовчали? А я все думала, що вам подобається моя сестра — до тієї самої хвилини, коли ви мені зателефонували.
Здається, що ми з Маком назавжди залишимося безнадійними любителями. Але якщо судити з того, як справа повернула на добре в моєму випадку, то кращого я й не бажаю.
Як ховався Чорний Білл
Худий, жилавий, червонолиций чоловік із гачкуватим носом і маленькими пронизливими очима, блиск яких дещо пом'якшували білясті вії, сидів на краю залізничної платформи на станції Лос-Піньос, махаючи ногами. Поряд із ним сидів інший чоловік — товстий, обшарпаний, понурий, — мабуть, його приятель. Обидва мали такий вигляд, наче грубі шви зворотного боку життя давно вже натерли їм мозолі по всьому тілу.