— Років із чотири не бачились, чи не так, Огарку? — сказав обшарпаний. — Де тебе носило?
— У Техасі, — сказав червонолиций. — На Алясці надто холодно — це не для мене. А в Техасі тепло, як з'ясувалось. Одного разу було навіть досить жарко. Зараз розкажу.
Якось уранці я зіскочив з експреса, коли він зупинився біля водокачки, і дозволив йому їхати далі без мене. Виявилося, що я потрапив до країни ранчо. Будинків там ще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки будують їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, так що не можна учути носом, що у сусідів на обід.
Дороги я не знайшов і поплентався навпростець, світ за очі. Трава там по коліно, а мескітові гаї віддаля — зовсім як персикові сади, — так і здається, що забрів до чужої садиби і зараз налетять на тебе бульдоги та почнуть хапати за п'яти. Проте я відмахав миль із двадцять, перш ніж набрів на садибу. Невеличкий такий будиночок — завбільшки з платформу надземної залізниці.
Невисокий чоловік у білій сорочці і коричневому комбінезоні з рожевою хусткою на шиї згортав самокрутки під деревом коло входу в будинок.
— Привіт, — говорю я йому, — чи може, так би мовити, чужоземець прохолодитися, підкріпитися, знайти притулок або навіть якусь роботу у вашій господі?
— Заходьте, — говорить він найлюб'язнішим тоном. — Сідайте, будь ласка, на цей табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.
— Я ще не під'їхав, — говорю я. — Я поки що підійшов. Незручно утрудняти вас, але якби ви роздобули відра зо два води…
— Так, ви неабияк запорошились, — говорить він, — тільки наші купальні приладдя…
— Я хочу напитись, — кажу я. — Пил, що у мене зовні, не має особливого значення.
Він налив мені ківш води з великого червоного глека і питається:
— То вам потрібна робота?
— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, досить тиха місцинка?
— Ви не помилились, — говорить він. — Подеколи цілими тижнями жодної живої душі не побачиш. Так я чув. Сам я лише місяць, як влаштувався тут. Купив це ранчо в одного старожила, який вирішив перебратися далі на Захід.
— Мені це підходить, — говорю я. — Людині інколи корисно пожити в такому тихому кутку. Але ж мені потрібна робота. Я вмію збивати коктейлі, читати лекції, випускати акції, мав справу з рудою, трохи граю на піаніно і боксую в середній вазі.
— Так… — говорить цей недоросток. — А чи не можете ви пасти овець? Ну, стерегти стадо.
— А, — кажу я, — розумію! Зганяти їх докупи, як вівчарка, і гавкати, щоб не розбіглись! Що ж, можу. Мені, правду кажучи, ще не доводилося бути пастухом, але я не раз спостерігав із вікна вагона, як овечки жують на лузі ромашки, і вигляд у них був не надто кровожерний.
— Мені потрібен пастух, — говорить цей вівчар. — А на мексиканців я не дуже-то покладаюсь. У мене дві отари. Можете хоч завтра зранку вигнати на пасовище моїх баранів — їх всього вісімсот штук. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Жити будете там же на вигоні, у наметі. Куховарити вам доведеться самому, а дрова і воду доставлятимуть. Робота не важка.
— Згоден, — говорю я. — Беруся до цієї роботи, якщо навіть доведеться прикрасити голову вінком, одягтися в балахон, узяти в руки жезл і награвати на сопілці, як це пастухи на картинках.
І ось наступного ранку хазяїн ранчо допомагає мені вигнати з коралю отару баранів і доставити їх на пасовище у прерії, милі за дві від садиби, де вони починають мирно скубти травичку на схилі пагорба. Хазяїн дає мені безліч усіляких напучень: стежити, щоб окремі скупчення баранів не відбивалися від головного стада, і опівдні гнати їх всіх на водопій.
— Увечері я привезу ваш намет, усе обладнання і провіант, — говорить він мені.
— Чудово, — говорю я. — І не забудьте прихопити провіант. А заразом і обладнання. А головне, не залиште поза увагою намет. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Золлікоффер?
— Мене звуть, — говорить він, — Генрі Огден.
— Чудово, містере Огдене, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.
П'ять днів я пас овець на ранчо Чикіто, а потім відчув, що сам починаю обростати вовною, наче вівця. Це звернення до природи явно було мені не на користь. Я почувався самотнім, як коза Робінзона Крузо. Їй-богу, я зустрічав у своєму житті цікавіших співрозмовників, ніж довірені моєму піклуванню барани. Збереш їх увечері, замкнеш у кошарі, а потім напечеш кукурудзяних коржів, підсмажиш баранини, звариш каву і лежиш у своєму наметі завбільшки із серветку та слухаєш, як виють койоти і кричать дрімлюги.