На п'ятий день, надвечір, загнавши моїх дорогоцінних, але нетовариських баранів, я пішов до садиби, відчинив двері будинку і зробив крок за поріг.
— Містере Огдене, — говорю я. — Нам з вами необхідно почати спілкуватись. Вівці, звичайно, гарна річ — вони пожвавили пейзаж, і знову ж таки з них можна настригти вовни на певну кількість восьмидоларових чоловічих костюмів, але що стосується застільної бесіди або щоб провести вечір біля каміна, то з ними помреш від нудьги, як на великосвітському файвоклоці. Якщо у вас є колода карт, або літературне лото, або якась інша гра, давайте їх сюди, і ми з вами займемося розумовою діяльністю. Я зараз готовий узятися до будь-якої мозкової роботи — аж до вибиття чиїхось мізків.
Цей Генрі Огден був вівчарем особливого типу. Він носив каблучки та великий золотий годинник і ретельно зав'язував краватку. І фізіономія у нього завжди була спокійна, а окуляри на носі так і блищали. Я бачив у Мескогі, як повісили бандита за вбивство шістьох людей. Так мій хазяїн був схожий на нього як дві краплі води. Проте я знав ще одного священика в Арканзасі, якого можна було б прийняти за його рідного брата. Але мені-то, взагалі, було байдуже. Я жадав спілкування — чи з праведником, чи з грішником — байдуже, аби тільки він говорив, а не бекав.
— Я розумію, Сент-Клере, — відповідає Огден, відкладаючи вбік книгу. — Вам, звичайно, нудно там самому з незвички. Моє життя, правду кажучи, теж досить одноманітне. Чи добре ви замкнули овець? Ви впевнені, що вони не розбіжаться?
— Вони зачинені так само міцно, — кажу я, — як присяжні[291], що віддалилися на нараду у справі про вбивство мільйонера. І я буду на місці раніше, ніж у них виникне потреба в послугах доглядальниці.
Тут Огден дістав звідкись колоду карт, і ми з ним влаштували казино. Після п'яти днів і п'яти ночей ув'язнення в овечому таборі я відчув себе, як гуляка на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я радів так, наче заробив мільйон на біржі, а коли Огден розійшовся і розказав анекдот про пані в спальному вагоні, я реготав цілих п'ять хвилин.
Усе в житті відносно, ось що я скажу. Людина може надивитися стільки всякої всячини, що вже не поверне голови, щоб подивитися, як горить тримільйонний особняк, або повертається з гастролей знаменитий актор, або як хвилюється Адріатичне море. Але дайте їй тільки трохи попасти овець, і вона качатиметься зо сміху, тільки-но хтось заспіває «Могильний дзвін, могильний дзвін!», і відчуватиме щире задоволення від гри в карти з жінками.
Одне слово, далі — більше. Огден дістає пляшку бурбонського, і ми остаточно забуваємо про наших овець.
— Пам'ятаєте, — говорить Огден, — приблизно місяць тому в газетах писали про напад на швидкий потяг Канзас — Техас? Було викрадено п'ятнадцять тисяч доларів кредитними білетами, а провідника поштового вагона поранено в плече. І кажуть, що все це — діло рук однієї людини.
— Щось пригадую, — говорю я. — Але такі речі трапляються настільки часто, що мозок пересічного техасця не в змозі утримати їх у пам'яті. І що ж, злочинця захопили на місці злочину? Чи зловили, схопили і передали до рук правосуддя?
— Він утік, — говорить Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція натрапила на його слід десь у наших краях. Усі викрадені банкноти були, як виявилося, однієї серії — першого випуску Другого Національного банку міста Еспінози. Простежили, де грабіжник міняв ці банкноти, і слід привів сюди.
Огден наливає собі ще бурбонського і підсовує пляшку мені.
— Що ж, — говорю я, відсьорбнувши ковточок цього царського напою, — для залізничного нальотчика не так вже й безглуздо придумано — сховатися на якийсь час у тутешній глушині. Овеча ферма, мабуть, найкраще для цього місце. Кому спаде на думку шукати такого відчайдушного бандита серед співочих пташок, баранців та польових квіточок? А що, — говорю я, скосивши очі на Огдена і ніби придивляючись до нього, — у газетах не дано прикмет цього єдиноборця? Якихось відомостей щодо об'єму, ваги, лінійних вимірів, крою жилета чи кількості запломбованих зубів?
— Ні, — говорить Огден. — Він був у масці, і ніхто не міг його добре розглянути. Але з'ясовано, що це відомий залізничний грабіжник на ймення Чорний Білл, бо той завжди працює сам-один, і, крім того, у поштовому вагоні знайшли хустку з його міткою.
— Схвалюю Чорного Білла, — кажу я. — Він правильно зробив, якщо сховався на овечому ранчо. Гадаю, що їм його не знайти.
— Оголосили винагороду — тисячу доларів за його піймання, — говорить Огден.