— На біса мені ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові вівчареві просто в очі. — Досить з мене і дванадцяти доларів на місяць, які я у вас отримую. Мені потрібен відпочинок. Аби тільки нашкребти грошенят, щоб сплатити квиток до Тєксаркани, де мешкає моя вдова матінка. Якщо Чорний Білл, — говорю я, багатозначно дивлячись на Огдена, — отак із місяць тому подався до цих країв… і купив собі невелике овече ранчо і…
— Стривайте, — говорить Огден і з досить-таки лютою пикою підвівся зі стільця, — це що за натяки?
— Жодних натяків, — кажу. — Я беру суто гіпотонічний[292] випадок. Якби, — говорю я, — Чорний Білл забрів сюди і купив собі овече ранчо і найняв би мене няньчити його овець і грати їм на сопілці, та поводився би зі мною чесно і по-товариськи, от як ви, — йому б не довелося мене побоюватись. Людина для мене завжди людина, які б не траплялися в неї труднощі із залізничними потягами чи з вівцями. Тепер ви знаєте, чого від мене чекати.
Обличчя Огдена стало чорнішим за кавову гущу. Секунд із дев'ять він мовчав, а потім розсміявся.
— Ось ви який, Сент-Клере, — говорить він. — Що ж, коли б я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритися вам. А зараз давайте перекинемось у карти… якщо, звичайно, вам не неприємно грати з грабіжником.
— Я вже висловив вам свої почуття, — кажу я, — і притому без жодної потайної думки.
Тасуючи карти після першої здачі, я, ніби ненавмисне, запитую Огдена, звідки він.
— О, — говорить Огден, — я з Міссісіпі.
— Гарна місцинка, — кажу я. — Мені не раз доводилося там зупинятись. Тільки простирадла трохи сируваті і щодо харчів не густо. Хіба не так? А я ось, — говорю я йому, — із узбережжя Тихого океану. Може, бували колись?
— Суцільні протяги, — говорить Огден. — Але якщо вам доведеться побувати на Середньому Заході, пошліться на мене, і вам наллють каву крізь ситечко і покладуть грілку в ліжко.
— Гаразд, — кажу я. — Адже я не хотів вивідати у вас номер вашого особистого телефону або дівоче прізвище вашої тітоньки, яка викрала пресвітеріанського священика з Кемберленда. Мені-то що? Я намагаюсь тільки втлумачити вам, що з вашим вівчарем ви у цілковитій безпеці. Ну, годі нервуватися, грайте уважніше.
— Втовкмачиться ж людині, — говорить Огден і знову сміється. — А чи не здається вам, що, коли б я був Чорний Білл і у мене виникла думка, що ви мене підозрюєте, я давно би пригостив вас кулею з вінчестера і тим заспокоїв би свої нерви, якби вони у мене розігрались?
— Не здається, — кажу я. — Той, у кого вистачило духу самому пограбувати потяг, ніколи такої штуки не утне. Я не дарма поблукав світом — знаю, що в них там щодо дружби міцно. Не те щоб я, містере Огдене, — говорю я йому, — будучи при вас овечим пастухом, напрошувався вам у друзі. Але за сприятливіших обставин ми, може і зійшлися б ближче.
— Забудьте на деякий час про овець, прошу вас, — говорить Огден, — і зніміть карту — мені здавати.
Днів через чотири після цього, коли мої баранчики мирно полуднували коло річки, а я заглибився у тонкощі приготування кави, переді мною постала якась загадкова особа, що прагнула зобразити із себе саме те, що їй хотілося зобразити. Вона нечутно підкралася по траві верхи на коні. Судячи з одежі, це було щось середнє між детективом з Канзасу, собачником із Батон-Ружа і відомим розвідником Буффало Біллом. Очі та підборіддя цього суб'єкта аж ніяк не свідчили про бойовий досвід, і я зметикував, що він просто, нишпорка.
— Пасеш овець? — запитує він мене.
— На жаль, — відповідаю я, — перед лицем такої непохитної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса.
— Щось ти, здається мені, не схожий на пастуха: і одягнений не так, і говориш не так.
— А ви зате говорите так, що дуже схожі на те, що мені здається.
Тут він запитав мене, у кого я працюю, і я показав йому на ранчо Чикіто в тіні невеликого пагорба, милі за дві від мого вигону. Після цього він повідомив мені, що я розмовляю з помічником шерифа.
— Десь у цих краях переховується залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — рапортує мені ця нишпорка. — Його вже вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Чи не бачив ти тут якихось людей, що з'явилися протягом минулого місяця, або, може, чув про таких?
— Ні, — відповідаю я, — якщо не брати до уваги того, який з'явився, кажуть, у мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо.
— Що тобі про нього відомо? — питається помічник шерифа.
292
Задля досягнення ефекту комізму навмисне переплутані слова «гіпотонічний» (зі зниженим тиском) та — «гіпотетичний» (заснований на гіпотезі, гаданий), який відповідає змісту сказаного.