— Він три дні тому народився, — говорю я.
— А яка на вигляд людина, у якої ти працюєш? — допитується він. — Старий Джордж Ремі все ще хазяйнує на своєму ранчо? Він тут уже років із десять розводить овець, та щось йому ніколи не щастило.
— Старий продав ранчо і подався на Захід, — повідомив я. — Інший любитель овець купив у нього це господарство з місяць тому.
— А який він на вигляд? — знову питається той.
— О, — говорю я, — він-то? Такий здоровенний, товстенний данець із великими вусами і в синіх окулярах. Не ручуся, що він зуміє відрізнити вівцю від ховраха. Здається, що старий Джордж добре ошукав його у цій справі.
Підкріпившись ще цілою купою таких само цінних відомостей та левовою часткою мого обіду, помічник шерифа від'їхав геть.
Того ж вечора я доповідав про ці відвідини Огденові.
— Вони обплітають Чорного Білла чіпкими щупальцями спрута, — говорю я. І розповідаю йому про помічника шерифа і про те, як я розписав його цьому помічникові шерифа, і що той сказав.
— Е, що нам до Чорного Білла, — говорить Огден. — У нас і своїх турбот досить. Дістаньте з шафи пляшку, і вип'ємо за його здоров'я. Якщо, — додає він сміючись, — ви не дуже упереджені проти залізничних грабіжників.
— Я ладен випити, — говорю я, — за кожного, хто вміє постояти за друга. А Чорний Білл, — додаю я, — мені здається, саме з таких. Отже, за Чорного Білла і за успіх.
І ми випили.
А тижнів через два підійшов час стриження овець. Мені треба було пригнати їх до садиби, де купка патлатих мексиканців мала накинутися на них із садовими ножицями і обстригти їх наголо. І ось увечері, напередодні прибуття перукарів, я погнав своїх недосмажених баранів зеленим лужком, крутим бережком і доставив просто до садиби. Там я замкнув їх у кораль і побажав їм на добраніч.
Після цього я попрямував до будинку. Г. Огден, есквайр[293], спав, розлігшись на своєму вузенькому похідному ліжку. Мабуть, його звалило з ніг антибезсоння чи здолало проти-неспання або ще якась недуга, що виникає від тісного спілкування з вівцями. Рот у нього був роззявлений, жилет розстібнутий, і він сопів, як старий велосипедний насос. Вигляд його навів мене на деякі роздуми.
«Великий Цезарю, — думав я, — спи, закривши рота, і вітер всередину тебе не потрапить. Тобою хто-небудь замаже щілини, щоб черв'яки чогось не з'їли».
Сплячий чоловік — видовище, від якого можуть заплакати ангели. Чого варті тепер його мізки, біцепси, чекова книжка, І апломб, протекція і родинні зв'язки? Він — іграшка в руках ворога, а тим більше — друга. І такий само привабливий, як наймана шкапа, коли вона стоїть, прихилившись до стіни оперного театру о пів на першу ночі і марить просторами аравійських пустель. Ось спляча жінка — зовсім інше діло. Байдуже, як вона виглядає, аби якнайдовше залишалася в такому стані.
Ну, випив я дві порції бурбонського — свою та Ордена — і вирішив з приємністю провести час, поки він спочиває. На столі у нього знайшлися деякі книжечки на різні місцеві теми — про Японію, про осушення боліт, про фізичне виховання — і трохи тютюну, що було особливо до ладу.
Покуривши і наситивши свій слух вулканічним хропінням Генрі Огдена, я ненавмисне подивився у вікно в напрямку загороди для стриження овець, де щось подібне до стежки відгалужувалося від чогось подібного до дороги, яка перетинала вдалині щось подібне до струмка.
Бачу — п'ять вершників прямують до будинку. У кожного — впоперек сідла рушниця. Один з них — той самий помічник шерифа, який тоді відвідав мене на вигоні.
Вони наближаються з побоюванням, розчленованим строєм, у повній бойовій готовності. Придивляюсь і визначаю, хто з них отаман цієї кінної зграї охоронців закону та порядку.
— Добривечір, джентльмени, — говорю я. — Чи не хочете ви спішитись і прив'язати своїх коней?
Отаман під'їжджає до мене впритул і обертає ствол своєї рушниці так, наче хоче взяти на мушку весь мій фасад.
— Замри на місці, — говорить він, — і пальцем не ворухни, поки я не задовольню свого бажання певним чином з тобою поговорити.
— Замру, — говорю я, — слава Богу, не глухонімий — навіщо мені ворушити пальцями і чинити непокору щодо ваших розпоряджень?
— Ми шукаємо, — повідомляє він мене, — Чорного Білла, який у травні затримав експрес на Канзас — Техаській і пограбував його на п'ятнадцять тисяч доларів. Зараз ми обшукуємо всіх поспіль на всіх ранчо. Як тебе звуть і що ти тут робиш?
— Капітане, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуся я вівчарем. Сьогодні я загнав до цього коралю своїх телят… тобто овечок. Цирульники прибудуть завтра, аби причесати їх, тобто обкраяти.