— Ви у мене за це попотієте, — говорить Огден, добре спітнівши сам. — Адже я можу довести, хто я такий.
— Це я і сам можу, — говорить капітан і витягає у нього з кишені пачку новеньких банкнот випуску Другого Національного банку міста Еспінози. — Навряд чи ваша візитна картка переважить грошові знаки, коли встановлюватимуть ідентичність[297] вашої особи. Ну, ходімо! Поїдете з нами замолювати свої гріхи.
Огден підіймається і пов'язує краватку. Після того, як у нього знайшли ці банкноти, він уже мовчить, наче води в рот набрав.
— А хитро ж придумано! — із захопленням вигукує капітан. — Забрався сюди, в отаку глушину, де, як кажуть, жодна душа ногою не ступала, і купив собі овече ранчо! Хитро сховався, я такого ще зроду не бачив, — говорить він.
Один з його молодчиків прямує до коралю і виганяє звідти другого пастуха — мексиканця, на прізвисько Джон-Смішки. Той сідлає коня Огдена, і вся шерифська зграя з рушницями напоготові оточує свого полоненого, щоб доставити його до міста.
Огден, перш ніж вирушити в дорогу, доручає своє ранчо Джону-Смішки і віддає всілякі розпорядження щодо стриження та випасу овець, наче сподівається незабаром повернутися назад. А години за дві якийсь собі Персіваль Сен-Клер, колишній вівчар з ранчо Чикіто, відбуває в південному напрямку на іншому коні з того ж ранчо, і в кишені у нього лежать сто дев'ять доларів — ціна крові і решта платні.
Червонолиций чоловік замовк і став дослухатися. Десь вдалині за пологими пагорбами пролунав свисток товарного потяга, що наближався.
Товстий понурий чоловік, що сидів поруч із ним, сердито засопів і повільно, з осудом похитав нечесаною головою.
— У чому річ, Огарку? — запитав червонолиций, — Знову нудьгуєш?
— Ні, не нудьгую, — сказав понурий і знову засопів. — А тільки ця твоя розповідь мені щось не подобається. Ми з тобою були приятелями п'ятнадцять років із різними проміжками, але я ще не бачив і не чув, щоб ти видав кого-небудь поліції, — ні, такого звичаю ти не мав. А з цим хлопцем ти ділив його хліб насущний і грав з ним у карти, а потім узяв і видав його поліції. Та ще й гроші за це одержав. Ні, ніколи я від тебе такого не чекав.
— Цей Генрі Огден, — сказав червонолиций, — дуже швидко виправдався, як я чув, за допомогою адвоката, алібі та інших юридичних викрутасів. Нічого з ним не трапилось. Він зробив мені чимало послуг, і я був зовсім не радий видавати його поліції.
— А як же ці гроші, що знайшли у нього в кишені? — запитав понурий.
— Це я їх туди поклав, — сказав червонолиций, — поки він спав. Як тільки побачив, що вони їдуть. Чорний Білл — це був я. Дивись, Огарку, вантажний! Ми заберемося на буфери, поки він стоятиме біля водокачки.
із збірки «КОЛОВОРОТ»
Вождь червоношкірих
права, здається, траплялася вигідна. Але стривайте, давайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Біллом Дрісколлом на Півдні, у штаті Алабама. Там нас і осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як говорив потім Білл, «сталося тимчасове затьмарення розуму», — та тільки ми про це здогадалися набагато пізніше.
Є там одне містечко, плоске, як млинець, і, звичайно, називається «Вершини». Живуть у ньому найсумирніші й усім задоволені селюки, яким саме тільки й гопцювати навколо травневої жердини.
У нас із Біллом було на той час доларів шістсот об'єднаного капіталу, а потрібно було нам ще якраз дві тисячі на проведення шахрайської спекуляції із земельними ділянками в Західному Іллінойсі. Ми обговорили це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, говорили ми, дуже розвинене в напівсільських громадах; саме тому, а також і з інших причин план викрадення легше буде здійснити тут, ніж у радіусі дії газет, які зчиняють у таких випадках галас, розсилаючи на всі боки переодягнутих кореспондентів. Ми знали, що містечко не може послати за нами в погоню нічого страшнішого за констеблів, та яких-небудь сентиментальних нишпорок, та двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Нібито виходило непогано.
Ми обрали нашою жертвою єдиного сина найвиднішого з городян, на ім'я Ебенезер Дорсет. Татусь був людиною поважною й скупуватою, любителем прострочених застав, чесним і непідкупним церковним збирачем. Синок був хлопчиськом років десяти, з опуклими ластовинками по всьому обличчю і волоссям приблизно такого кольору, як обкладинка журналу, котрий зазвичай купуєш у кіоску, поспішаючи на потяг. Ми з Біллом розраховували, що Ебенезер одразу викладе нам за синка дві тисячі доларів, ніяк не менше. Але стривайте, дайте я вам спочатку розкажу.