Милі за дві від міста є невисока гора, поросла густим кедрівником. На задньому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.
Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані[298] повз будинок старого Дорсета. Хлопчик був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.
— Гей, хлопчику! — говорить Білл. — Хочеш одержати пакетик льодяників і прокататись?
Хлопчисько засвітив Біллу в саме око уламком цеглини.
— Це обійдеться старому в зайві п'ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.
Хлопчисько цей бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але врешті-решт ми його запихнули на дно шарабана і поїхали. Ми відвели хлопчиська до печери, а коня я прив'язав у кедрівнику. Коли стемніло, я відвіз шарабан до села, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти прогулявся до гори пішки.
Дивлюся, Білл заклеює пластиром подряпини й садна на своїй фізіономії. Позаду великої скелі, біля входу в печеру, палає багаття, і хлопчисько з двома яструбиними перами в рудому волоссі стежить за киплячим кавником. Підходжу я, а він націлився в мене палицею і говорить:
— А, проклятий блідолиций, як ти смієш з'являтися до табору Вождя Червоношкірих, грози рівнин?
— Зараз він ще нічого, — говорить Білл, закочуючи штани, щоб оглянути садна на гомілках. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — просто види Палестини в чарівному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, бранець Вождя Червоношкірих, і вдосвіта з мене знімуть скальп. Святі мученики! І здоровий же брикатися цей хлопчисько!
Так, сер, хлопчисько, мабуть, веселився щодуху. Жити в печері йому сподобалось, він і думати забув, що сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком та Підглядачем і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, я буду спалений на багатті, як тільки зійде сонце.
Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, набивши рот хлібом з грудинкою, почав базікати. Він виголосив таку застільну промову:
— Мені тут здорово подобається. Я ніколи ще не жив у лісі; зате у мене був одного разу ручний опосум, а минулого дня народження мені виповнилося дев'ять років. Терпіти не можу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць з-під рябої курки тітки Джиммі Талбота. А справжні індіанці тут у лісі є? Я хочу ще підливки. Вітер чому дме? Тому, що дерева гойдаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенку, чого в тебе ніс такий червоний? У мого батька грошей видимо-невидимо. А зірки гарячі? У суботу я двічі відлупцював Еда Уокера. Не люблю дівчаток! Жабу не дуже-то зловиш, хіба тільки на мотузочок. Бики ревуть чи ні? Чому апельсини круглі? А ліжка у вас в печері є? Амос Меррей — шестипалий. Папуга вміє говорити, а мавпа і риба ні. Дюжина — це скільки буде?
Кожні п'ять хвилин хлопчисько згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яку він називав рушницею, крався навшпиньки до входу в печеру вистежувати лазутчиків ненависних блідолицих. Час від часу він видавав войовничий клич, від якого кидало в дрож старого мисливця Хенка, Білла цей хлопчисько залякав із самого початку.
— Вождю Червоношкірих, — говорю я йому, — а додому тобі хіба не хочеться?
— А ну їх, чого я там не бачив? — говорить він — Удома нічого немає цікавого. До школи ходити я не люблю. Мені подобається жити в лісі. Ти ж не відведеш мене додому, Зміїне Око?
— Поки ще не збираюсь, — говорю я. — Ми ще поживемо тут, у печері.
— Ну добре, — говорить він. — От здорово! Мені ще ніколи в житті не було так весело.
Ми полягали спати десь об одинадцятій годині. Розстелили на землю шерстяні та стьобані ковдри, посередині уклали Вождя Червоношкірих, а самі лягли скраю. Що він втече, ми не боялись. Години три він, не даючи нам спати, усе схоплювався, хапав свою рушницю; при кожному тріску сучка і шереху листя його юній уяві здавалось, ніби до печери підкрадається зграя розбійників, і він верещав на вухо то мені, то Біллу: «Тихіше, приятелю!» Нарешті я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат із рудим волоссям.
Удосвіта мене розбудив страшний виск Білла. Не крики, чи лемент, чи виття, чи завивання, чи рев, якого можна було б очікувати від голосових зв'язок чоловіка, — ні, просто-таки непристойний, жахливий, принизливий виск, яким вищать жінки, побачивши привида чи гусеницю. Страшно чути, як на вранішній зорі в печері вищить без угаву товстий, сильний, відчайдушної хоробрості чоловік.