Я схопився з ліжка подивитись, що таке робиться. Вождь Червоношкірих сидів на грудях Білла, вчепившися однією рукою йому у волосся. У другій руці він тримав гострий ніж, яким ми зазвичай різали грудинку, і найділовитішим і недвозначним чином намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який ухвалив йому вчора ввечері.
Я забрав у хлопчиська ножа і знову уклав його спати. Але з цієї самої хвилини дух Білла був зламаний. Він улігся на своєму краю ліжка, проте більше вже не стулив очей за весь той час, коли хлопчик був з нами. Я було задрімав ненадовго, але до схід сонця раптом пригадав, що Вождь Червоношкірих обіцявся спалити мене на багатті, як тільки зійде сонце. Не те щоб я нервувався чи боявся, а все-таки сів, запалив трубку і притулився до скелі.
— Чого ти піднявся так рано, Семе? — спитав мене Білл.
— Я? — кажу. — Щось плече ломить. Думаю, може, легше стане, якщо посидіти трохи.
— Брешеш, — говорить Білл. — Ти боїшся. Тебе він хотів спалити вдосвіта, і ти боїшся, що він так і вчинить. І спалив би, якби знайшов сірники. Адже це просто жах, Семе. Чи не думаєш ти, що хтось буде платити гроші за те, щоб таке чортеня повернулось додому?
— Думаю, — говорю я. — От саме таких хуліганів і обожнюють батьки. А зараз ви з Вождем Червоношкірих вставайте і готуйте сніданок, а я піднімуся на гору і проведу розвідку.
Я зійшов на вершину маленької гори й окинув поглядом околиці. У напрямку до міста я чекав побачити дужих фермерів, які з косами та вилами нишпорять у пошуках підлих викрадачів. А замість того я побачив мирний пейзаж, і пожвавлювала його єдина людина, що орала на сірому мулі. Ніхто не бродив з баграми уздовж річки; вершники не скакали назад і вперед і не повідомляли невтішних батьків, що поки що нічого не відомо. Сонним спокоєм лісів віяло від тієї частини Алабами, яка простяглася перед моїми очима.
— Можливо, — сказав я самому собі, — ще не виявлено, що вовки викрали ягнятко із загороди. Допоможи, Боже, вовкам! — і я спустився з гори снідати.
Підходжу ближче до печери і бачу, що Білл стоїть, притиснувшись до стінки, і ледве дихає, а хлопчисько збирається стукнути його каменем завбільшки мало не з кокосовий горіх.
— Він запхав мені за комір із жару гарячу картоплину, — пояснив Білл, — і роздавив її ногою, а я йому нам'яв вуха. Рушниця з тобою, Семе?
Я відняв у хлопчиська камінь і абияк залагодив це непорозуміння.
— Я тобі покажу! — говорить хлопчисько Біллу. — Ще жодна людина не вдарила Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Отже, начувайся!
Після сніданку хлопчисько дістає з кишені шматок шкіри, обмотаний мотузкою, і йде з печери, розмотуючи на ходу мотузку.
— Що це він тепер затіяв? — тривожно питається Білл. — Як ти гадаєш, Семе, він не втече додому?
— Не бійся, — говорю я. — Він, здається, зовсім не такий вже домувальник. Проте нам потрібно придумати якийсь план щодо викупу. Не видно, щоб у місті особливо турбувалися через те, що він зник, а може, ще не пронюхали про викрадення. Рідні, можливо, думають, що він залишився ночувати у тітки Джейн або у кого-небудь із сусідів. В усякому разі, сьогодні його мають спохопитись. Надвечір ми надішлемо його батькові листа і зажадаємо дві тисячі доларів викупу.
І тут ми почули щось на кшталт воєнного кличу, який, мабуть, видав Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа[299]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витягнув з кишені пращу[300] і тепер крутив її над головою.
Я ухилився і почув глухий важкий стукіт та звук, схожий на зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь завбільшки з яйце стукнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він одразу весь обм'якнув і впав головою в багаття, просто на каструлю з окропом для миття посуду. Я витягнув його з вогню і цілі півгодини поливав холодною водою.
Потроху Білл опам'ятався, сів, помацав за вухом і говорить:
— Семе, знаєш, хто в мене улюблений герой у Біблії?
— Та стривай, — кажу я. — Помалу прийдеш до тями.
— Цар Ірод, — говорить він. — Ти ж не підеш, Семе, не залишиш мене самого?
Я вийшов із печери, спіймав хлопчиська і став так його трясти, що ластовинки застукали одна об одну.
— Якщо ти не поводитимешся як слід, — говорю я, — я тебе цієї ж хвилини відправлю додому. Ну, будеш ти слухатися чи ні?
— Та я ж тільки пожартував, — сказав він, насупившись. — Я не хотів кривдити старого Хенка. А він навіщо мене вдарив? Я слухатимусь, Зміїне Око, тільки ти не відправляй мене додому і дозволь мені сьогодні грати в розвідників.