Тут Хейвуд зрозумів: чому бути — того не минути. Він скинув піджак, акуратно згорнув його і поклав на траву за узбіччям дороги. На піджак він поклав капелюха і став розв'язувати свою темно-голубу шовкову краватку.
— Чому ж ви не покличете свою покоївку-мамзель? — глузливо запитав Замурзаний. — Що це ви збираєтеся робити? Лягати бай-бай?
— Я збираюся залишити вам дещо на спомин, — відповідав наш герой. Він більше не вагався, хоча розумів, що супротивник стоїть на багато сходинок нижче від нього на соціальній драбині. Але він одразу пригадав, що його батько якось побив тростиною візника, і газети присвятили цій події два стовпці на першій полосі. А «Голос підлабузника» надрукував спеціальну статтю під заголовком «Класний класовий урок від класу — класу» і супроводив її фотографіями заміської резиденції Ван Плюшвельтів у Фішхемтоні.
— Залишиш мені? Оці недоноски? — із підозрою запитав Замурзаний. — Та навіщо вони мені… Е, та ти наче намірився битись? Ой налякав! Та я такого мамчиного синочка пальцем чіпати побоюся. Ще в тюрягу потрапиш. Ой, шкода мені тебе, накрохмалений!
Замурзаний із цікавістю і подивом дивився, як його супротивник готується до поєдинку. Його власна зброя завжди була у повному бойовому порядку. Смачний плювок на долоню його грізної правиці був рівносильний команді: «Шпаги наголо!»
Ненависний патрицій[307], акуратно засукавши рукави сорочки, зробив крок уперед. Замурзаний чекав, стоячи в невимушеній позі, певний, що далі справа піде за всіма правилами фішхемтонівського дуельного кодексу, а згідно з ним будь-якому поєдинку передував обмін плювками, образливими прізвиськами, насмішками, глузуванням та лайкою, сила і барвистість яких мала неухильно зростати. Після незмінного «Від такого чую!» належало збити кулаком зброю з плеча супротивника або ступити ногою за сакраментальну межу, прокреслену носком черевика з вигуком «Посмій тільки!». За цим ішли легкі стусани, які теж потроху набирали сили, доки кров не закипала в жилах, після чого кулаки починали вже молотити щосили.
Але Хейвуду фішхемтонівські правила ведення бою були невідомі.
З легкою гордовитою усмішкою — адже noblesse oblige[308] — він зробив крок до Замурзаного і вимовив:
— Ідете грати в бейсбол?
Замурзаний одразу зметикував, що, вдруге ставлячи це запитання, йому начебто пропонують вибачитись, для чого він мусить дати якомога більш зрозумілу й чемну відповідь.
— Ну, слухай ще раз, — сказав він. — Я іду на річку кататися на ковзанах. Ти що, не бачиш — ось стоїть мій автомобіль з китайськими ліхтариками на колесах, чекає на мене.
Хейвуд кинувся на нього і збив з ніг.
Замурзаний сприйняв це як незаслужену образу. Так брутально позбавити його обов'язкової прелюдії взаємної ганьби й суперечки було так само несправедливо, як кинути закутого в лати лицаря зі списом напереваги просто на смертоносний спис супротивника, не давши йому спочатку погарцювати на арені під звуки сурем. Замурзаний підвівся із землі і вдарив ворога, разом пустивши в хід кулаки, ноги і голову.
Сутичка проходила в один раунд, тривалістю година десять хвилин, поступово набираючи характеру розгорнених воєнних дій або кровної помсти. Наставники Хейвуда виклали йому свого часу деякі прийоми боксу і боротьби, але він швидко відкинув усі ці премудрості, віддавши перевагу примітивнішим способам ведення бою, успадкованим від печерних Ван Плюшвельтів.
Так, опинившись в один із моментів сутички верхи на Замурзаному, який лементував і брикався, він не забарився використати свою перевагу, почавши повними жменями запихати землю і пісок в очі, рот і вуха супротивника. Замурзаний же, як тільки йому вдалося зручніше схопити Хейвуда за ногу і підім'яти під себе, негайно вчепився йому у волосся і став бити потилицею об земну твердь. Не слід, проте, думати, що битва відбувалася зовсім без передиху. Були періоди, коли один із супротивників сидів на другому, притиснувши його до землі, і обидва, пихкаючи і сопучи, мов тюлені, намагалися виплюнути якомога більше піску і найнезручнішої великої гальки, не припиняючи водночас жахливо витріщати один на одного очі, аби зламати дух супротивника та його волю до перемоги.
Нарешті, висловлюючись мовою рингу, суперники видихались. Відірвавшись один від одного, вони на мить зникали з очей у хмарах пилу, який кожен прагнув витрусити зі свого одягу та волосся. Трохи відсапавшись, Хейвуд підійшов до Замурзаного впритул і запитав: