Выбрать главу

— Ідеш грати в бейсбол?

Замурзаний задумливо подивився на небо, потім на свою біту, що валялася на землі, і на відкопилену м'ячем кишеню.

— Ясна річ, — недбало кинув він. — «Жовті куртки» проти «Лонгайлендців». Я ж капітан «Лонгайлендців».

— Щодо «обідранця» — це я, звичайно, дарма, — сказав Хейвуд. — Але все-таки ти дуже брудний, погодься.

— Ясна річ, — знову погодився Замурзаний. — Як вийду пошвендяти — ну і все. Я, знаєш, теж думаю, що ці нью-йоркські газети все брешуть щодо дам, які пиячать і обідають за одним столом із мавпами. Така сама брехня, як і все інше, що вони друкують, — ніби є люди, що їдять зі срібних тарілочок і тримають собачок по сто доларів за штуку.

— Звісно, брехня, — сказав Хейвуд. — А ти ким граєш у своїй команді?

— Подавальником. А сам же ти граєш у бейсбол?

— Жодного разу не пробував, — сказав Хейвуд. — У мене зовсім немає знайомих хлопців — нікого, крім кузенів.

— Хочеш спробувати? У нас будуть тренувальні ігри перед змаганням. Приходь, добре? Я поставлю тебе на лівий кут, ти швидко навчишся ловити.

— От було б здорово! Мені завжди хотілось навчитися грати в бейсбол, — сказав Хейвуд.

Усі нью-йоркські покоївки і всі члени сімей вугільних магнатів Заходу, що тяжіють до світських кіл, і досі пам'ятають, яку сенсацію спричинило газетне повідомлення про те, що молодий мультимільйонер Хейвуд Ван Плюшвельт грає в бейсбол із сільськими хлопцями Фішхемтона. Настає золотий вік демократії, волали газети. Репортери й фотографи заповнили острів. Портрет Хейвуда Ван Плюшвельта з м'ячем і бітою в руках займав половину газетної шпальти. «Голос підлабузника» випустив спеціальний номер зі статтями: «Бити бітою чи не бити?» і «Краще м'ячем, ніж мечем!», де вищезазначена подія розглядалася з різних історико-соціологічних точок зору. Номер був багато проілюстрований фотографіями інтер'єрів заміської резиденції Ван Плюшвельтів. Педагоги, духовні особи та соціологи одностайно заявили, що повідомлення про цю подію прозвучало як суремний голос, що сповіщає настання загального братства.

Якось пополудні я відпочивав у тіні дерев за околицею Фішхемтона у поважному товаристві одного молодого лисого соціолога зі світовим ім'ям. Зазначу, до речі, що всі соціологи більш-менш лисі і всім по тридцять два роки. Перевірте і переконайтесь.

Соціолог посилався на випадок із молодим Ван Плюшвельтом, як на яскравий приклад «духовного зростання» молодого покоління, і знаходив у ньому виправдання власного існування.

Прямо перед нами було сільське бейсбольне поле. Незабаром на нього з галасом висипала фішхемтонівська спортивна команда і розійшлася по своїх місцях.

— Ось, дивіться! — сказав соціолог, показуючи на поле. — Он молодий Ван Плюшвельт!

Я підвівся на лікті (поки що готовий захоплюватися разом із якоюсь наївною читачкою газет) і подивився у вказаному напрямку.

Молодий Ван Плюшвельт сидів на траві. На ньому був рваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги.

— Ось він! — повторив соціолог із таким шанобливим захопленням, що украй мене розсердив.

А на лаві з поважним виглядом сидів новоспечений дружок молодого мільйонера.

Він був зодягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою, і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

Я голосно, невиховано розреготався.

— Ну, тепер вам лишається тільки відкрити клініку для лікування вад Хибного Кола, — сказав я соціологу. — Може, я збожеволів, але мені вже починає здаватись, що ніщо більше не рухається вперед, а тільки кружляє, й кружляє, й кружляє, наче карусель.

— Що ви, власне, маєте на увазі? — запитав цей прихильник прогресу.

— Як що! Та ви подивіться на Замурзаного — бачите, що цей чепурун з ним зробив?

— Ви як були бовдуром, так ним і залишились, — сказав мій приятель-соціолог, підвівся з місця і пішов собі геть.

Питання висоти над рівнем моря

Якось узимку оперна трупа театру «Альказар» із Нового Орлеана, аби поправити свої обставини, вирушила в турне Мексиканським, Центрально- та Південноамериканським узбережжям. Справа ця виявилася вельми вдалою. Уразливі іспано-американці, великі любителі музики, повсюдно обсипали артистів доларами й оглушали їх криками «vivas!». Антрепренер роздобрів тілом і пом'якшав духом. Тільки непідхожий клімат завадив йому покласти на себе явний знак свого благополуччя — хутряне пальто зі шнурами, зовнішніми петлями та обшитими сутажем ґудзиками. Від повноти почуттів він навіть ледь не підвищив платню акторам, але вчасно схаменувся і могутнім зусиллям волі переміг порив до такого неприбуткового виявлення радості.