Найбільший успіх гастролери мали в Макуто, на узбережжі Венесуели. Уявіть собі Коні-Айленд, перекладений на іспанську мову, і ви зрозумієте, що таке Макуто. Модний сезон триває з листопада до березня. З Ла-Гуайри, Каракаса, Валенсії та інших міст у глибині країни з'їжджаються сюди всі, хто хоче повеселитись. До їхніх послуг різноманітні розваги — купання в морі, фієсти[309], бої биків, плітки. І всі ці люди одержимі пристрастю до музики, яку оркестри, що грають один на площі, другий на узмор'ї, можуть тільки роз'ятрити, але не наситити. Ясна річ, що прибуття оперної трупи зустріли із захопленням.
Знаменитий Гусман Бланко, президент і диктатор Венесуели, разом зі своїм двором проводив зимовий сезон у Макуто. Цей могутній правитель, за чиїм особистим розпорядженням оперному театру в Каракасі надавалася щорічна субсидія в сорок тисяч песо, наказав звільнити один з урядових складів і тимчасово переобладнати його під театр. Швидко спорудили сцену, для глядачів збили дерев'яні лави, для Президента і вищих чинів армії та цивільної адміністрації влаштували декілька лож.
Трупа гастролювала в Макуто два тижні. На всіх виставах зал був повний-повнісінький. Навіть на вулиці перед театром сотнями товпилися аматори музики і билися за місце ближче до розчинених дверей та відкритих вікон. Зал для глядачів являв собою надзвичайно строкату картину. Тут були представлені всі можливі відтінки людської шкіри: упереміж сиділи світло-оливкові іспанці, жовті й коричневі метиси, чорні, як вугілля, негри з берегів Карибського моря та з Ямайки. Подекуди, невеликими купками, були вкраплені індіанці з обличчями, мов у кам'яних ідолів, закутані в яскраві шерстяні ковдри — індіанці з далеких округів — Самори, Лос-Андес та Міранди, які зійшли з гір до моря, щоб у прибережних містах обміняти на товари намитий у гірських ущелинах золотий пісок.
На цих вихідців із неприступних гірських твердинь музика справляла приголомшливу дію. Вони слухали, заціпенівши від захоплення, різко виділяючись серед експансивних[310] жителів Макуто, які для вираження своїх почуттів щедро пускали в хід і язик, і руки. Тільки одного разу похмурий екстаз[311] цих одвічних насельників країни проявився зовні. Коли йшов «Фауст», Гусман Бланко, зачарований арією Маргарити, роль якої, як значилося на афіші, виконувала мадемуазель Ніна Жиро, кинув на сцену гаманець із червонцями. Інші поважні громадяни за його прикладом теж стали кидати золоті монети, скільки кому не шкода, і навіть деякі з прекрасних сеньйор, присутніх у театрі, зважилися, знявши з пальчика каблучку або відстебнувши брошку, кинути їх до ніг примадонни. Саме тоді в різних кутках залу почали вставати суворі жителі гір і жбурляти на сцену сірі й коричневі мішечки, які вдарялися об підлогу з м'яким, глухим звуком. Звичайно, тільки радість від думки, що її мистецтво здобуло визнання, змусила так яскраво заблищати очі мадемуазель Жиро, коли вона у себе в убиральні стала розв'язувати ці шкіряні мішечки і знайшла в них повновагий золотий пісок. Якщо так, то що ж, радість її була цілком законною, бо голос мадемуазель Жиро, чистий, сильний і гнучкий, здатний бездоганно передавати всі відтінки почуттів, що хвилювали вразливу душу артистки, поза всяким сумнівом, заслуговував на високу оцінку слухачів.
Але не тріумфи оперної трупи «Альказар» є темою нашої розповіді: вони лише злегка торкаються її і надають їй колориту. Річ у тім, що цими днями в Макуто відбулася трагічна подія, котра затьмарила на деякий час загальні веселощі і залишилася нерозв'язною загадкою.
Одного разу надвечір, за короткий час між заходом сонця і тією миттю, коли примадонні треба було з'явитися на сцені у чорно-червоному вбранні палкої Кармен, мадемуазель Ніна Жиро безслідно зникла. Шість тисяч пар очей, спрямованих на сцену, шість тисяч сердець, що нетерпляче бились, залишилися незадоволеними. Зчинилася метушня. Посланці помчали до маленького французького готелю, де жила співачка. Інші подалися на пляж, де вона могла забаритись, захопившись купанням або задрімавши під тентом. Але всі пошуки були марні. Мадемуазель немов крізь землю провалилась.