— Ах, подивіться, містере Армстронгу! Море! Яка краса! Мені так набридли гори! — Вона з огидою пересмикнула плечиком. — І ці жахливі індіанці! Подумайте, як я настраждалась! Щоправда, здійснилася моя мрія — бути зіркою сцени, але навряд чи все-таки я відновила б цей ангажемент. Я така вдячна вам за те, що ви мене врятували. Скажіть, містере Армстронгу, — тільки чесно! — я, мабуть, Бог знає на кого схожа? Адже я цілу вічність не дивилась у дзеркало.
Армстронг дав їй ту відповідь, яку підказував йому настрій, що змінився. Він навіть зважився ніжно потиснути її руку, що спиралася на луку сідла. Луїс їхав на чолі каравану і нічого не бачив. Мадемуазель Жиро дозволила руці Армстронга залишитися там, куди він її поклав, і відповіла йому усмішкою та поглядом, далеким від будь-якої соромливості.
На заході сонця мандрівники остаточно зійшли до рівня моря й опинилися на дорозі, яка йшла до Макуто під захистом пальм та лимонних дерев, серед яскравої зелені, кіноварі та вохри tierra caliente[324]. Вони в'їхали в місто і побачили ланцюжки безтурботних купальщиків, що пустували серед пінних валів прибою. Гори залишилися далеко-далеко позаду.
Очі мадемуазель Жиро іскрилися такою веселістю, яка, звичайно, була немислима для неї в ті дні, коли її охороняли дуеньї[325] у снігових чіпцях. Але тепер до неї промовляли інші духи — німфи апельсинових гаїв, наяди бурхливого прибою, бісики, породжені музикою, ароматом квітів, яскравими барвами землі і вкрадливим шепотом людських голосів. Раптом вона дзвінко розсміялась — мабуть, їй спало на думку щось смішне.
— Ну і сенсація ж буде! — вигукнула вона, звертаючись до Армстронга. — Шкода, що в мене тепер немає ангажементу! А то яку рекламу можна було б зготувати! «Знаменита співачка в полоні у диких індіанців, скорених чарами її солов'їного голосу!» Ну та нічого, я в усякому разі не залишилась у програші. Тисячі дві доларів, мабуть, є в цих мішечках із золотим піском, що я набрала під час мого високогірного турне? Га? Як ви гадаєте?
Армстронг залишив її біля дверей маленького готелю «De Buen Descansar»[326], де вона жила раніше. За дві години він повернувся до готелю і, підійшовши до розчинених дверей, заглянув у невеликий зал, що був одночасно приймальнею та рестораном.
На кріслах і диванах влаштувалися п'ять-шість представників світських та чиновницьких кіл Макуто. Сеньйор Віллабланка, багач і концесіонер[327], який прибрав до рук місцеву каучукову промисловість, сидів одразу на двох стільцях, бо на одному не вміщалися його жирні телеса; масна усмішка розповзалася по його коричневому, наче шоколад, обличчю. Гірничий інженер, француз Жільбер, розчулено поглядав крізь виблискуючі скельця пенсне. Представник армії, полковник Мендес, у шитому золотом мундирі, з самовдоволеною усмішкою діловито відкорковував шампанське. Інші вершки місцевого товариства виламувалися хто як умів і прибирали ефектних поз. Повітря було синім від диму. З перекинутої пляшки на підлогу текло вино.
Посеред кімнати, наче королева на троні, сиділа на столі мадемуазель Жиро. Свій дорожній костюм вона вже встигла змінити на розкішний туалет із білого мусліну з вишневими стрічками. Краєчок мережива, два-три волани, рожева панчішка зі стрілками, що ніби ненавмисне висунулася з-під спідниці… На колінах мадемуазель Жиро тримала гітару. Обличчя її сяяло щастям — то було світло повстання з мертвих, радість воскреслої душі, яка досягла, нарешті, Елізіума, пройшовши крізь вогонь і муки. Хвацько акомпануючи собі на гітарі, вона співала:
Тут співачка помітила Армстронга.
— Гей! Гей! Джонні! — закричала вона. — Куди ти подівся, я на тебе вже цілу годину чекаю. Нудьга без тебе страшенна. Ну й компанія тут у вас, як я подивлюсь! Пити і то не вміють. Іди, іди до нас, я звелю цьому чорномазому із золотими еполетами відкоркувати для тебе нову пляшку!
— Дякую вам, — сказав Армстронг. — Колись іншим разом. Я не маю часу.
Він вийшов з готелю і попрямував вулицею. Назустріч йому нагодився Руккер, що повертався додому зі свого консульства.
— Ходімо зіграймо на більярді, — сказав Армстронг. — Мені треба розважитись, може, перестане нудити від того, чим пригощають у вас тут, на рівні моря.
із збірки «ДІЛОВІ ЛЮДИ»
325
Дуенья — літня жінка в Іспанії та інших країнах, яка стежила за поведінкою молодої знатної жінки.