— Про гіпопотама нічого не чути? — спитав Данні у двірника Майка, коли спустився вниз і вийшов на вулицю.
— Поки що ні, — сказав Майк і підсмикнув вище рукави сорочки. — На що тільки не скаржилися останньої доби — і щодо незаконних дій, і природних явищ, і живності. Але щодо цього тихо. Хочеш, піди до хазяїна. Або виїжджай з квартири. У тебе в договорі про найм позначено про гіпопотамів? Ні? Тоді чого ж ти?
— Та це мій старий обмовився, — сказав Данні. — Просто так, мабуть.
Данні дійшов до рога і повернув на вулицю, що вела на Північ, до центра кварталу, де Великдень — сучасний Великдень у яскравому сучасному вбранні — справляє своє торжество. Із темних високих церков линули солодкі звуки співів, які видавали живі квіти — такими уявлялися погляди дівчата у великодніх строях. Загальне тло створювали пани, виряджені в повній відповідності до звичаю: у сюртуках і циліндрах, з гарденіями в петлицях. Діти несли в руках букети лілій. Вікна багатих особняків рясніли найрозкішнішими створіннями Флори[331], сестри згаданої дами у вінку з лілій.
З-за рогу, у білих рукавичках, огрядний, застебнутий на всі ґудзики, вийшов полісмен Корріган, квартальний ангел-хоронитель. Данні був із ним знайомий.
— Слухай, Коррігане, — сказав він. — Великдень, він навіщо? Коли він настає — це відомо: як наберешся вперше сімнадцятого березня, і щоб на цілий місяць те саме. Але навіщо? Що це, церковний обряд, як годиться, або ж його заради політики призначає губернатор?
— Свято це місцеве, — сказав Корріган із незаперечністю, гідною Третього помічника поліцейського комісара. — Проходить щороку в місті Нью-Йорку. Поширюється і на Гарлем. Буває, що на Сто двадцять п'яту вулицю доводиться висилати резервний наряд. Політики, я вважаю, не стосується.
— Ну, спасибі, — сказав Данні. — А це… чи не чув ти, щоб люди скаржилися на гіпопотамів? Коли, тобто, не дуже напідпитку?
— На морських черепах — траплялось, — у роздумі сказав Корріган. — Через метиловий спирт. А на щось більше за розмірами — ні.
Данні побрів далі. Побрів, пригнічений удвічі тяжкою повинністю — тішитися водночас і неділею, і святом.
Злигодні на плечах у робочої людини — наче буденний одяг, зшитий її міркою. Його надягають так часто, що звикають носити з природним шиком, ніби це костюм від кращого кравця. Недарма негаразди бідняків є найвиграшнішою темою для ситих майстрів пера та пензля. Інша річ, коли проста людина здумає розважитись, тут її забави супроводжує похмурість, гідна самої Мельпомени[332]. Ось чому Данні похмуро зціпив зуби, коли настав Великдень, і вдавався до розваг без будь-якої втіхи.
Зайти і солідно посидіти в кафе Дугана — це було ще нічого, і Данні пішов на поступки весні, замовивши кухоль пива. Він сидів у сирій задній кімнаті, вистеленій темним лінолеумом, і, як і раніше, силкувався серцем і душею збагнути таємничий сенс весняного свята.
— Скажи мені, Тіме, — звернувся він до офіціанта. — Для чого людям Великдень?
— Пішов ти! — сказав Тім і підморгнув на знак того, що його не обдуриш. — Щось новеньке, так? Ясно. Тебе-то хто на це зловив? Гаразд, здаюсь. Так яка відповідь — для ватрушок чи для шлунка?
Від Дугана Данні повернув назад на схід. Під квітневим сонцем у ньому прокидалось якесь смутне відчуття, що важко піддається визначенню. Данні, в усякому разі, тлумачив його неправильно, вирішивши, ніби винна в ньому Кеті Конлан.
Він зустрів її за кілька кроків від її дому, коли вона йшла до церкви. На розі Авеню «А» вони обмінялися рукостисканням.
— Ого! Такий елегантний, а похмурий, наче хмара, — сказала Кеті. — Що з тобою? Дивись веселіше, ходімо до церкви.
— А що там таке? — запитав Данні.
— Великдень, ну й дивак ти! До одинадцятої сиділа чекала, коли ти по мене зайдеш.
— У чому, Кеті, його суть, Великодня цього? — похмуро запитав Данні. — Мабуть, що ніхто не знає.
— Хто не сліпий, той знає, — запально мовила Кеті. — Міг би помітити, між іншим, що на мені новий капелюшок. І спідниця. Тоді й зрозумів би, що Великдень — це коли дівчата вбираються у весняні обновки. От дивак! Ну, ідеш ти зі мною до церкви?