Немовлята у джунглях
Одного разу в Літл-Рок говорить мені Монтег'ю Сілвер, найперший на всьому Заході спритник і пройдисвіт:
— Якщо ти колись спадеш із розуму, Біллі, або відчуєш, що ти вже надто старий, щоб по-чесному займатися обдурюванням дорослих людей, їдь до Нью-Йорка. На Заході щохвилини народжується на світ один простак; але в Нью-Йорку їх просто викидають, як ікру, так що й не злічити.
Минуло два роки, і ось я помічаю, що імена російських адміралів почали зникати у мене з пам'яті, а над лівим вухом з'явилося кілька сивих волосків; тут я зрозумів, що настав час скористатися порадою Сілвера.
Я заявився до Нью-Йорка однієї чудової днини близько полудня і одразу ж пішов прогулятися Бродвеєм. Раптом бачу — Сілвер власною персоною: навішано на ньому різної розкішної галантереї, і стоїть він, притулившись до стіни якогось готелю, і полірує собі лунки на нігтях шовковою хусточкою.
— Склероз мозку чи передчасна старість? — питаю я його.
— А, Біллі! — говорить Сілвер. — Радий тебе бачити. Так, у нас на Заході, розумієш, усі щось дуже порозумнішали. А Нью-Йорк я собі давно вже приберігав на солодке. Звичайно, не надто це добре обирати таких людей, як нью-йоркські жителі. Адже вони рахувати вміють тільки до трьох, танцювати тільки від печі, а думають раз на рік за обіцянкою. Не хотів би я, аби моя мати знала, що я обчищаю таких нетям. Вона мене не для того виховувала.
— А що, біля дверей із написом «Приймають на чищення», вже товпиться черга? — питаюсь я.
— Та ні, — говорить Сілвер. — У наш час і без реклами можна обійтись. Адже я тут лише місяць. Але я готовий приступити; і всі учні недільної школи Віллі Манхеттена[333], що виявили бажання зробити внесок у цю благородну справу, благоволять надіслати свої фотографії для вміщення в «Івнінґ дейлі».
— Я тут знайомився з містом, — веде далі Сілвер, — читав щодня газети і, можу сказати, вивчив його так, як кішка в ратуші[334] вивчила звички полісменів-ірландців. Люди тут такі, що, коли ти не поспішаєш вийняти у них гроші з кишені, вони просто кидаються на підлогу, вищать і дриґають ногами. Ходімо до мене, Біллі, я тобі розкажу, що воно й як. Як давній приятель, я ладен зайнятися цим містом разом з тобою.
Сілвер привів мене до свого номера в готелі. Там у нього валялася безліч усякої всячини.
— Є багато способів викачувати гроші з цих столичних йолопів, — говорить Сілвер, — більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, Південна Кароліна. Вони клюють на будь-яку приманку. У більшості з них мізки влаштовані з перемикачем. Чим вони розумніші й ученіші, тим менше у них здорового глузду. Ось нещодавно одна людина продала Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого[335], видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто «Иоан Хреститель замолоду».
Бачиш там, у куточку, пачку друкованих брошур? Отож, май на увазі, що це золоті розсипи. Я тут цими днями почав було їх розпродувати, але за дві години змушений був припинити торгівлю. Чому? Мене заарештували зате, що я зупинив вуличний рух. Люди билися за кожен примірник. Дорогою до поліційної дільниці я встиг продати десяток полісменові, який мене вів. Але після цього я їх вилучив з обігу. Не можу, розумієш, просто так брати в людей гроші. Хочу, аби вони хоч трохи подумали, перш ніж віддавати їх мені, бо інакше це ображає моє самолюбство. Нехай хоча б спробують відгадати, якої букви не вистачає в слові «Чик…го», або прикупити до пари дев'яток, перш ніж діставати гаманець із кишені.
А то ось ще була одна справа, яка далася мені так легко, що довелося від неї відмовитись. Бачиш на столі синє чорнило? Я зобразив у себе на руці татуювання у вигляді якоря, пішов до одного банку і представився там як небіж адмірала Дьюї. Мені зразу ж запропонували видати тисячу доларів під вексель із переказом на дядька, та, на біду, я не знаного ініціалів. Але з цього прикладу ти можеш судити, до чого легко працювати в цьому місті. Скажімо, грабіжники, так ті просто не ввійдуть до будинку, якщо там не приготували гарячої вечері і немає достатнього штату прислуги з вищою освітою. У будь-якому районі бандити дірявлять громадян без жодного утруднення, і це розглядається як простий випадок образи дією.
— Монті, — кажу я, коли Сілвер загальмував, — може, ти й правильно вишпетив Манхеттен у своєму резюме, але щось не віриться. Я тут лише дві години, але мені не здається, що це містечко вже викладене для нас на тарілочку і навіть ложка поряд. На мій смак, йому не вистачає rus in urbe[336]. Мене, одверто кажучи, більше б влаштувало, якби у тутешніх громадян подеколи стирчали соломинки у волоссі і вони мали пристрасть до оксамитових жилетів та брелоків завбільшки з гирю. Боюсь, не такі вже вони й прості.