— Що, Пірпонте, певно, на Уолл-стрит знову прагнуть збити курс ваших акцій? — запитує Клейн з усмішкою.
— Які там ще акції! — грізно ричить містер Морган. — Це я засмучений через ту картину, по яку спеціально посилав людину до Європи. Тільки сьогодні одержав від нього телеграму, що він шукає її по всій Італії і не може знайти. Я б хоч завтра заплатив за цю картину п'ятдесят тисяч доларів — та що п'ятдесят! Сімдесят п'ять тисяч заплатив би. Я дав своїй людині наказ: купувати за будь-яку ціну. Просто не розумію, чому картинні галереї терплять, що справжній да Вінчі…
— Як, містере Моргане? — говорить Клейн. — Хіба не всі картини да Вінчі знаходяться у вашій колекції?
— А що це за картина, містере Моргане? — питає Сілвер. — Мабуть, вона розміром із бічну стіну хмарочоса «Праска»?
— Ви, я бачу, не дуже знаєтеся на мистецтві, містере Сілвере, — говорить Морган. — Це картинка розміром двадцять сім дюймів на сорок два, і називається вона «Дозвілля кохання». Намальовані на ній кілька панночок-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. У телеграмі говориться, що найвірогідніше цю картинку вже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, мені час іти, джентльмени. Ми, фінансисти, мусимо, знаєте, дотримуватися режиму.
Містер Морган поїхав від нас у кебі разом із Клейном. Після їхнього відходу ми з Сілвером довго говорили про те, наскільки простодушні й довірливі великі люди; Сілвер сказав, що обдурити таку людину, як містер Морган, було б просто безсовісно, а я сказав, що, на мою думку, це було б необережно.
По обіді Клейн запропонував пройтися містом, і ми утрьох, я, він і Сілвер, вирушили на Сьому авеню подивитись, які там є визначні пам'ятки. У вітрині заставника Клейн раптом побачив запонки, які йому страшенно сподобались. Він зайшов до крамниці, щоб їх купити, і ми зайшли разом із ним.
Коли ми повернулися до готелю і Клейн пішов до себе, Сілвер раптом кидається до мене і починає розмахувати руками.
— Бачив? — кричить він. — Ти її бачив, Біллі?
— Кого — її? — питаюсь я.
— Та ту саму картинку, на яку полює Морган. Вона висить у заставника, просто над його конторкою. Я тільки не хотів нічого говорити при Клейні. Будь певен, це та сама. Панночки просто як живі, із таких, що носять сукні сорок шостого розміру, але там-то вони обходяться без суконь. І всі так меланхолійно вибрикують ногами, і річка там є, і берег. Скільки, містер Морган сказав, він віддав би за цю картину? Ну, невже не розумієш? Адже господар крамниці, напевно, не знає, який у нього там скарб.
Наступного ранку крамниця ще не встигла відчинитись, а ми з Сілвером уже були на місці, немов двоє гультяїв, котрим не терпиться роздобути грошей на випивку під заставу недільного костюму. Заходимо ми до крамниці і починаємо розглядати ланцюжки для годинників.
— Це що за мазанина у вас там висить, над конторкою? — говорить Сілвер хазяїнові, ніби мимохідь. — Взагалі кажучи, нікудишня картинка, але мені на ній впала в око ота руденька з гострими лопатками. Я б вам запропонував за неї два долари з чвертю, та побоюся, щоб ви не розбили якісь ламкі предмети, коли кинетеся мерщій знімати її з цвяха.
Хазяїн усміхається і продовжує розкладати перед нами годинникові ланцюжки накладного золота.
— Цю картину, — говорить він, — приніс мені в заставу один італієць рік тому. Я йому дав під неї п'ятсот доларів. Це «Дозвілля кохання» Леонардо да Вінчі. Якраз два дні тому закінчився законний термін, так що зараз вона вже надійшла у продаж як невикуплена застава. Ось, рекомендую цей ланцюжок, дуже модний фасон.
Через півгодини ми з Сілвером вийшли із крамниці з картиною під пахвою, заплативши за неї лихвареві дві тисячі готівкою. Сілвер одразу ж сів у кеб і покотив до Моргана в банк. Я повернувся до готелю, сиджу і чекаю. За дві години з'являється Сілвер.
— Ну, як, застав містера Моргана? — питаю я. — Скільки він заплатив за картину?
Сілвер сідає і починає перебирати бахрому скатертини.
— Містера Моргана мені застати не вдалось, — говорить він, — тому що містер Морган уже другий місяць подорожує Європою. Але чого я не можу зрозуміти, Біллі: така сама картинка продається в усіх універмагах і коштує разом із рамкою три долари сорок вісім центів. А за рамку окремо просять три долари п'ятдесят центів — як же це так, хотів би я знати?
Поет і поселянин
Недавно один мій знайомий поет, який усе життя провів у тісному спілкуванні з природою, написав вірша і приніс його редакторові.
То була чарівна пастораль[339], сповнена живим диханням полів, співом птахів і ласкавим лепетанням дзюркотливих струмків.