Коли поет, плекаючи мрію про біфштекс, зайшов іншим разом дізнатися, як справи, йому повернули рукопис із відгуком: «Дуже штучно».
Ми, його друзі, зібралися за столом, аби заїсти своє обурення слизькими спагетті і запити дешевим вином.
І ось тут ми викопали редакторові яму. Був серед нас Конант, відомий белетрист[340], який усе своє життя ходив по асфальту, а буколічні сцени спостерігав хіба тільки з вікна вагона, та й то з душевною огидою.
Конант теж написав вірші, він назвав їх «Газель біля джерела». То був типовий твір людини, яка вважає, що амариліс — не квітка, а пастушка у Феокріта, а всі свої відомості про птахів виніс із бесід з офіціантами в ресторані. Конант поставив під віршем свій підпис, і ми надіслали його тому ж самому редакторові.
Усе це, звичайно, дуже мало стосується моєї розповіді.
Наступного дня уранці, саме тоді, коли редактор прочитав перший рядок вірша Конанта, з порома зійшов якийсь собі чоловік і поволі побрів угору Сорок другою вулицею.
Цей приїжджий був молодий чоловік із блакитними очима, роззявленим ротом і волоссям точнісінько такого кольору, як у бідної сироти (яка згодом виявилася графською дочкою) з п'єси містера Блейні[341]. Штани в нього були плисові, руки стирчали з коротких рукавів куртки, а хлястик знаходився над лопатками. Одна штанина була заправлена в чобіт, друга теліпалася зверху халяви. Його солом'яному капелюхові явно бракувало отворів для вух, бо фасоном вона дуже нагадувала кінський головний убір. У руці він стискав саквояж, але описати цей предмет побуту ми не беремось. Навіть мешканець Бостона не погодився б носити в такому на роботу свої бутерброди і книги. А над вухом у приїжджого поселянина з-поміж пшеничних пасом стирчав жмут сіна — сільський рекомендаційний лист, гербове свідоцтво невинності, значок мешканця райських кущ, що мусить захистити його від досвідчених міських лиходіїв.
Городяни йшли йому назустріч і розуміюче всміхались. Але коли поселянин, стоячи у стічній канаві, став задирати голову на хмарочоси, вони перестали всміхатись і перестали |на нього дивитись. Це вже давно набридло. Дехто, правда, ще затримував погляд на його саквояжі, аби дізнатися, які розваги Коні-Айленда чи нові сорти жувальної ґумки він рекламує; але здебільшого на нього просто не звертали уваги. Навіть хлопчиська-газетярі — і ті кривилися з нудьги, коли він, наче клоун у цирку, шарахався від візників і трамваїв.
На розі Восьмої авеню стояв Шулер Гаррі, настовбурчивши фарбовані вуса і доброзичливо поглядаючи довкола. Його тонка, артистична натура не могла не страждати від такого акторського перегравання. Він підкрався і став поряд із поселянином, коли той, розвісивши губи, милувався вітриною ювелірного магазину.
— Перебір, приятелю, — сказав Гаррі, критично похитавши головою. — Це вже ти переборщив. Не знаю, ким ти працюєш, але з бутафорією[342] у тебе явний перебір. Жмут сіна, наприклад, — це навіть у Прокторської банди тепер не заведено.
— Я вас не розумію, містере, — відповів простак. — Нащо мені банда? Я приїхав з Ольстера просто подивитися на місто, тому що із сінокосом ми впоралися достроково. Ну, і величезне місто! Я раніше думав, Поукіпсі всім містам місто, але цей ваш Нью-Йорк разів у п'ять більший буде.
— Так? Ну як знаєш, — промовив Шулер Гаррі, піднявши брови. — Адже я не хочу втручатися, діло ваше. Просто бачу, людина перестаралася, треба, думаю, порадити. Що ж, бажаю успіху, хоча й не знаю, який у тебе бізнес. Ходімо, перехилимо по одній.
— Я й насправді не відмовлюся від світлого пивця, — сказав поселянин.
І вони вирушили до кафе, де у завсідників були кам'яні обличчя та швидкі очі, і сіли зі своїми кухлями за столик.
— От добре, що я вас зустрів, містере, — сказав Полов'яна Довбешка. — Зіграємо, може, в сімку, га? У мене і карти з собою.
І він вивудив зі свого допотопного саквояжа колоду карт — небувалу, незрівнянну колоду, засмальцьовану смаженим беконом і забруднену чорноземом із ланів.
Шулер Гаррі гучно й коротко розсміявся.
— Та ні, вже, брате, — твердо відповів він. — Мене цим твоїм сільським виглядом не обдуриш. І все-таки я скажу, що ти переборщуєш. Після сімдесят дев'ятого року так у жодній глухомані вже не ходять. Із таким спорядженням ти в Брукліні і парою старих годинників не розживешся.
— Гадаєте, у мене грошей немає? — гордовито сказав Полов'яна Довбешка. Він витягнув на світ Божий пачку асигнацій[343] завтовшки з кулак і поклав на стіл.