Поскакали по їхній головній вулиці туди-сюди, постріляли, але залишилися цілі й неушкоджені. А потім помчали на наше ранчо. Літати наші коні не могли, але щодо швидкості не поступалися птахам.
Приблизно за тиждень з'являється туди зграя цих ла-хунтівських горлохватів, вимагає, щоб ми з ними їхали назад. Ми, ясна річ, ні в якому разі. Нам що — ми ж у будинку сховались, тільки не встигли ми їм остаточно висловити свою відмову, як вони наш саманний будиночок увесь зрешетили кулями. А коли трохи стемніло, ми їх обстріляли і подалися задами в гори. Вони теж у боргу не залишились, постріляли нам навздогін. Нам із Джимом довелося роз'їхатись — нічого тут не вдієш, зустрітися ми домовилися в Оклахомі.
В Оклахомі ми нікуди не влаштувались, і як дійшли краю, зважилися провернути цю справу із залізницями. Ми з Джимом увійшли в компанію з Томом і Айком Мур — двома братами, у яких було стільки запалу, що їм просто кортіло переплавити його на дзвінку монету. Я сміливо називаю їхні імена, бо обидва вони вже на тому світі. Тома застрелили, коли він грабував банк в Арканзасі, Айк ускочив у халепу на більш небезпечному ділі: його вбили на танцюльці в Крик-Нейшн.
Ми вибрали одне містечко на лінії Санта-Фе, там через глибоку ущелину перекинуто міст, а навкруги густий ліс. Усі пасажирські потяги брали воду з цистерни неподалік від мосту. Місце там дуже глухе, ближче ніж за п'ять миль жодної оселі немає. Напередодні ми дали відпочити коням і обговорили, як краще залагодити наліт. Плани у нас були нехитрі, адже ніхто з нас грабіжками раніше не займався.
За розкладом експрес підходив до цистерни ввечері об 11.15. Рівно об одинадцятій ми з Томом залягли з одного боку полотна залізниці, Джим з Айком з іншого. Коли потяг став наближатись і я побачив, як світло головного прожектора розрізає темряву, почув, як паровоз зі свистом випускає пару, у мене аж жижки задрижали. Я був ладен рік відпрацювати на ранчо безкоштовно, аби тільки вийти зараз із гри. Найризиковіші хлопці потім говорили, що їм теж було ніяково, коли вони вперше йшли на діло.
Як тільки потяг уповільнив хід, я скочив на одну підніжку, Джим на іншу. Варто було машиністові й кочегарові побачити наші гармати, як вони, не чекаючи наказів, підняли руки вгору і попросили не стріляти, обіцяючи слухатися нас у всьому.
— Стрибай! — наказав я, і вони пострибали на землю.
Ми погнали їх уздовж потяга. Поки ми займалися обслуговуючим персоналом, Том та Айк — кожен зі свого боку — почали стрілянину, яку вони супроводжували диким гиканням на кшталт апачів[360], аби знеохотити пасажирів висовуватись. Один йолоп виставив у вікно свою іграшку двадцять другого калібру і вистрілив у біле світло. Я садонув по склу просто над його головою. Після цього у пасажирів цілком зникло бажання чинити опір. На той час я перестав боятися. І якщо і хвилювався, то не без приємності, як буває, скажімо, на танцях або на вечірці. Світла у вагонах видно не було, і ледве Том із Айком перестали дуріти, стало тихо, мов на цвинтарі. Пам'ятаю, я чув, як у кущах край дороги цвірчала пташка, ніби скаржилася, що їй не дають спати.
Я звелів кочегарові дістати ліхтар, пішов до поштового вагона і крикнув листоноші, щоб він відчинив двері, бо інакше я його продірявлю. Він з'явився на порозі, руки підняв угору. «Стрибай за борт, братику», — сказав я, і він гепнувся у грязюку, наче шматок свинцю. У вагоні стояли два сейфи — один більший, другий трохи менший. До речі, насамперед я витягнув арсенал листоноші — дробовик, заряджений картеччю[361], і пістолет тридцять восьмого калібру. Вийнявши з дробовика набої, пістолет я засунув у кишеню і гукнув листоноші, щоб він ішов до вагона. Тицьнув свою гармату йому під ніс, і він запрацював любісінько. Із великим сейфом він не впорався, але маленький таки здолав. Там виявилося всього лише дев'ятсот доларів. Убога пожива після всіх наших клопотів, і ми вирішили прочесати пасажирів. Обслугу завели до курильного вагона, машиніста відправили запалити світло у вагонах. У дверях кожного вагона, починаючи з першого, поставили по людині, а пасажирам звеліли підняти руки вгору і вийти в прохід.
Якщо хочете знати, які боягузи складають більшість людства, пограбуйте пасажирський потяг. Я так кажу не тому, що пасажири не чинять опору (я вам згодом поясню, чому вони не можуть цього зробити), просто шкода дивитись, як вони лякаються. І здоровані-комівояжери, і фермери, і відставні вояки, і жевжики в комірцях по самі вуха, і гравці, від нахваляння яких щойно дрижали шибки у вагоні, усі вони страшка справляють.