Хеккет, оцінивши велику мудрість цієї поради, послухався її.
Підійшовши до групи ковбоїв, які після успішної розправи із кровожерним гадом раділи, дивлячись на його останки, він урочисто промовив:
— Дякую вам, хлопці, за безприкладний подвиг. Ви з героїчною і, можна сказати, невтомною мужністю прикінчили монстра, який, мабуть, звалився на нас із дерев, коли ми у пітьмі їхали яром. Тепер я назавжди ваш невиплатний боржник. Ви врятували мені життя і, сподіваюсь, віддасте мені ваші голоси, коли я знову балотуватимуся на посаду судді. Дозвольте вручити вам мою картку.
Ковбої, які витворяли всі ці штуки із незмінно серйозним виглядом, тепер схвально сміялись.
Але Дейвісу Грамофону цього здалося замало. У його винахідливій голові народилася нова ідея.
— Приятелю, — сказав він суворо. — У жодному таборі ви би так легко не звільнилися. Хіба це жарт — випустити на людей таку шкідливу твар! Щастя ваше, що обійшлося без людських жертв. Але ви можете загладити свою вину, виконайте тільки наше прохання.
— У чому річ? — насторожився Хеккет.
— Вам надано право з'єднувати людей священними узами шлюбу, — правильно?
— Правильно, — погодився Хеккет. — Шлюбний союз, скріплений мною, вважається законним.
— Тут, у цьому таборі, нам належить виправити найбільше зло, — почав Грамофон, вдаючись до урочистої слізливості. — Якийсь а-ристо-кратик посміявся з простацької, хоча й гарненької на личко особи жіночої статі, яка вже давно за ним сохне. Увесь табір вважає своїм обов'язком закликати до порядку цього зарозумілого нащадка, може тисячі, а може й тисячі з лишком графів — і з'єднати його, хоч би і сильцем, із потерпілою мамзеллю. Хлопці! Нумо, заарканьте Маркіза і Міс Саллі і женіть їх сюди. Ми їх тут миттю обкрутимо!
Пропозицію Грамофона зустріли криками захоплення. Усі кинулися розшукувати головних учасників майбутньої церемонії.
— З вашого дозволу, — сказав суддя, обтираючи піт, хоча ніч була холодна, — мені хотілося б знати, як далеко ви намірилися зайти у своєму жарті. І чи не слід мені побоюватись, що й деякі інші предмети мого туалету можуть бути прийняті вами за диких звірів і віддані на поталу?
— Хлопці розійшлися нині більше, ніж зазвичай, — пояснив йому Сондерс. — Їм, бачите, спало на думку оженити тут двох — нашого кухаря та гуртівника. Жартома, звичайно. Ну, та вам же з Семом все одно доведеться тут заночувати. Отже, зробіть вже їм цю послугу, може, вони вгамуються.
Свати тим часом розшукали наречену і нареченого. Кухар сидів на дишлі фургона і спокійно палив свою трубку. Маркіз був тут же, неподалік, він притулився до дерева, під яким було влаштовано комору.
Обох безцеремонно заштовхнули до комори, і Грамофон, перейнявши на себе права церемоніймейстера, став віддавати накази.
— Ти, Сухий Струмок, і ви, Джиммі, Бене і Теллере, збігайте до гаю і наберіть квітів — хоча б того ж мескіту — та не забудьте про іспанський меч, що росте біля загороди для коней. Ми дамо його нареченій замість букета. Ти, Кульгавий, тягни сюди свою червону з жовтим ковдру, це буде спідниця Міс Саллі. А ти, Маркізе, і так обійдешся: все одно на нареченого ніхто не дивиться.
Під час цих блазнівських приготувань обидва головні учасники урочистої події на хвилину залишилися наодинці. Обличчя Маркіза виражало страшне хвилювання.
— Цій дурості треба покласти край, — звернувся він до Міс Саллі, і в світлі висячого ліхтаря обличчя його здалося кухареві смертельно блідим.
— А чому власне? — запитав той із посмішкою. — Навіщо псувати людям задоволення? Адже вони дотепер ніколи тобі особливо не докучали. Як на мене, нехай собі веселяться.
— Ах, нічого ти не розумієш, — простогнав Маркіз. — Адже Хеккет — окружний суддя. Якщо він нас з'єднає — кінець… Я не можу… Ах, нічого ти не знаєш!
Але тут кухар підійшов ближче й узяв Маркіза за руки.
— Саллі Баском, — сказав він, — я знаю все!
— Знаєш? — пробелькотів Маркіз. — І ти… ти хочеш?..
— Ніколи в житті нічого так не хотів. А ти?.. Тихіше, сюди йдуть.
До комори ввалилися ковбої з весільним убором для нареченої.
— Віроломний койоте! — вигукнув Грамофон, звертаючись до Маркіза. — Чи згоден ти загладити свою провину перед цією прасувальною дошкою — перед цією, з дозволу сказати, довірливою спідницею? Чи підеш тихо-мирно до вівтаря чи накажеш тягти тебе на вірьовці?
Маркіз стояв, недбало зсунувши капелюха на потилицю і притулившись до купи мішків з бобами. Обличчя його розрум'янилось, очі горіли.