Полісмен покрутив свого кийка, повернувся до скандаліста спиною й кинув якомусь пішоходові:
— Та це йєльський[58] студент. Вони сьогодні святкують перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Шумлять, звісно, але це не небезпечно. Нам дали вказівку не чіпати їх.
Безутішний Сопі припинив свій нікчемний феєрверк. Невже жоден полісмен так і не схопить його за коміра? В'язниця на Острові почала видаватися йому недосяжною. Він тугіше загорнувся в свій легенький піджачок: вітер пронизував його наскрізь.
У тютюновій крамниці він побачив джентльмена, який підпалив сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасолю той полишив біля входу. Сопі переступив поріг, схопив парасолю й повільно рушив геть. Чоловік із цигаркою швиденько кинувся за ним.
— Це моя парасоля, — сказав він строго.
— Невже? — нахабно перекривився Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. — Чому ж ви не покличете полісмена? Так, я взяв вашу парасолю. Тож покличте фараона! Он він стоїть на розі.
Власник парасолі сповільнив крок. Сопі теж. Він уже передчував, що доля знову пожартує з ним не по-доброму. Полісмен дивився на них зацікавлено.
— Ну, звичайно, — мовив чоловік із сигарою, — звичайно… ви… ну, добре… бувають такі помилки… я… якщо це ваша парасоля… сподіваюсь, ви вибачите мені… я захопив її сьогодні вранці в ресторані… якщо ви впізнали в ній свою… ну, що ж… я сподіваюсь, ви…
— Звичайно, це моя парасоля, — сердито сказав Сопі.
Колишній власник парасолі поступився. А полісмен кинувся на допомогу високій блондинці в пишному манто: треба було перевести її через вулицю, тому що за два квартали звідси з'явився трамвай.
Сопі повернув на схід вулицею, покаліченою ремонтом. Він зі злістю викинув парасолю до ями, посилаючи прокляття на людей у касках і з кийками. Він так прагне потрапити їм до лап, а вони дивляться на нього, як на цнотливого папу римського.
Нарешті Соні дістався до однієї з віддалених авеню, куди ґвалт і біганина майже не долітали, і взяв курс на Медісон-сквер. Оскільки інстинкт, який тягне людину до рідної домівки, не помирає навіть тоді, коли за домівку править лава в парку.
Та на однім особливо тихім розі Сопі раптом зупинився. Тут стояла стара церква зі шпилястим дахом. Крізь фіолетове скло одного з її вікон проблискувало м'яке світло. Очевидно, органіст затримався біля свого інструмента, щоб програти ще раз недільний хорал, оскільки до слуху Сопі долітали солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до плетива чавунної огорожі.
Зійшов місяць, безтурботний, світлий; екіпажів і перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці — складалося враження, що це не місто, а сільський цвинтар. І хорал, якого грав органіст, притягнув Сопі до чавунної решітки, тому що він багато разів чув його раніше — тоді, коли в його житті були такі речі, як мати, троянди, сміливі плани, друзі, чисті помисли, і чисті комірці.
Під впливом музики, що линула зі старої церкви, в душі Сопі сталася несподівана й чудова зміна. Він із жахом побачив провалля, до якого впав, побачив безсоромні дні, ниці бажання, мертві надії, втрачені здібності й ниці помисли, які нині складали його життя.
І серце його забилося в унісон із цим новим настроєм. Він одразу відчув у собі сили для боротьби зі злодійкою-долею. Він вилізе з бруду, він знову стане людиною, він переможе зло, яке полонило його. Час ще є, адже він ще досить молодий. Він воскресить у собі колишні честолюбні мрії й енергійно візьметься до їх утілення. Урочисті, але солодкі звуки органа зробили в ньому переворот. Завтра вранці він піде до ділової частини міста і знайде собі роботу. Один хутровик пропонував йому якось місце візника. Він завтра таки розшукає його й стане до нього на службу. Він хоче бути людиною. Він…
Сопі відчув, як чиясь рука опустилася йому на плече. Він швидко озирнувся й побачив перед собою широке обличчя полісмена.
— Що ви тут робите? — запитав полісмен.
— Нічого, — відповів Сопі.
— Що ж, ходімо, — сказав полісмен.
— На Острів, три місяці, — постановив наступного ранку суддя.
із збірки «СЕРЦЕ ЗАХОДУ»
Довідник Гіменея[59]
Сандерсон Пратт, автор цих рядків, вважаю, що системі освіти в Сполучених Штатах слід було б підпорядковуватися бюро погоди. На доведення цього я можу навести вагомі докази. От, скажіть, чому б наших професорів не передати метеорологічному департаменту? Їх учили читати, і вони легко могли б пробігати ранкові газети й потім телеграфувати до головної контори, від якої маємо чекати погоди. Але це питання цікаве ще й з іншого боку. Зараз я хочу розповісти вам, як погода дала мені й Айдахо Грінові світську освіту.