Ми були в горах Біттер-Рут, за хребтом Монтана[60], шукали золото. У містечку Волта-Волла один бородань, покладаючись невідь на що, видав нам аванс. І ось ми застрягли в горах, длубаючи їх потихеньку й маючи запас їжі, якого б вистачило на прожиття цілої армії на весь час якої-небудь мирної конференції.
Одної чудової днини приїздить із Карлоса листоноша, зупиняється в нас на відпочинок, з'їдає три банки сливових консервів і залишає нам свіжу газету. Ця газета друкувала прогнози погоди, і сторінка, яка в ній була відведена для інформації про гори Біттер-Рут аж на самісінькому кінці купи сторінок, повідомляла: «Тепло і ясно, вітер західний, слабкий».
Того ж вечора пішов сніг і повіяв рвучкий східний вітер. Ми з Айдахо перенесли свою стоянку вище, до старої занедбаної хижки, гадаючи, що це лише невеличка хуртовина, які інколи здіймаються в листопаді. Та коли на рівних місцинах снігу понасипало під три фути, погода розійшлася не на жарт, і ми зрозуміли, що нас занесло. Купу дров ми натягали ще до того, як їх засипало, їжі нам мало вистачити на два місяці, тож ми дозволили стихіям бушувати й лютувати, як їм заманеться.
Якщо у вас виникне колись бажання заохочувати ремесло людиновбивства, то зачиніть на місяць двох людей у хатині розміром вісімнадцять на двадцять футів. Людська натура цього не витримає.
Коли випав перший лапатий сніг, ми реготали з власних жартів та вихваляли місиво, яке видобували з казанка й називали хлібом. На кінець третього тижня Айдахо виголошує таке:
— Я не знаю, який звук видавало б кисле молоко, падаючи з повітряної кулі на дно бляшанки, але мені здається, що це було б небесною музикою порівняно з булькотінням ріденьких потоків дохленьких думочок, які сочаться з ваших органів мовлення. Напівпрожовані звуки, які ви щодня видаєте, нагадують мені коров'ячу жуйку з тією лише різницею, що корова — особа вихована й залишає її при собі, а ви ні.
— Містере Гріне, — кажу собі й я, — ви колись були моїм приятелем, і це заважає мені сказати відверто, що якби мені трапилося обирати ваше товариство або ж товариство звичайної волохатої, кульгавої дворняжки, то один із мешканців цієї халупи махав би зараз хвостом.
У такий спосіб ми спілкуємося декілька днів, а потім і зовсім припиняємо будь-які розмови. Ми розподіляємо кухонні речі, й Айдахо готує з одного краю вогнища, а я — з іншого.
Снігу намело під самі вікна, і вогонь треба було підтримувати цілодобово.
Ми з Айдахо, мушу вам сказати, не мали ніякої освіти, хіба що вміли читати та рахувати на грифельній дошці: «Якщо в Джона три яблука, а в Джеймса п'ять…». У нас ніколи не виникало жодної потреби мати університетський диплом, оскільки, мандруючи світом, ми здобули деякі справжні знання й могли ними користуватися в критичних ситуаціях. Та, загнані віхолами в хижку на Біттер-Рут, ми вперше відчули, що якби вивчали Гомера[61] або грецьку мову, дробові числа й вищі галузі науки, то мали б хоч якісь запаси для роздумів і вправлянь на самоті. Я бачив, як молодики зі східних коледжів працюють у ковбойських таборах по всьому Заходу, і в мене склалося враження, що освіта була для них меншою перепоною, ніж могло видатися з першого погляду. Ось, скажімо, на Снейк-Ривер в Ендрю Мак-Вільямса кінь для верхової їзди набрався корости[62], так він за десять миль погнав воза по одного з тих диваків, які величають себе ботаніками. Щоправда, кінь таки здох.
Одного ранку Айдахо почав шарудіти поліном на невеличкій полиці, куди не можна було дотягтися рукою. На підлогу впали дві книги. Я зробив крок у напрямку до них, але зупинився під поглядом Айдахо. Він заговорив уперше за тиждень.
— Не обпаліть ваших пальчиків, — говорить він. — Вам у друзі годилася б лише сонна черепаха, але, незважаючи на це, я буду чесним із вами. А це більше за все те, що зробили ваші батьки, пустивши вас у світ із таким умінням спілкуватися, яким наділена тільки гримуча змія, і вдячністю мороженої ріпи. Ми зіграємо з вами до туза, і той, хто виграє, вибере собі одну книгу, а той, хто програє, візьме ту, яка лишиться.
Ми зіграли, й Айдахо виграв. Він узяв свою книгу, а я — свою. Потім ми розійшлися кожен у свій куток хижі й узялися читати.
62
Короста — хвороба, спричинена потраплянням кліщів на шкіру, внаслідок чого тварина (людина) постійно відчувають свербіж.