— Уже років із дев'ять, — відповідаю.
— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.
— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для ока, але за своїм внутрішнім змістом, пані, він так само не схильний до ницого вчинку, як і до повноти. За дев'ять років, проведених у спілкуванні з Айдахо, — повторюю я, — мені було б неприємно засуджувати його й чути, як його зневажають інші.
— Вельми похвально, містере Пратте, що ви захищаєте свого друга, — говорить місіс Семпсон, — але це жодним чином не виправдовує його в намаганнях запропонувати мені дещо досить образливе, що обурило б будь-яку скромну жінку!
— Бути такого не може! — кажу я. — Старий Айдахо утнув таке? Цього швидше можна було очікувати від мене. За ним тягнеться лиш один грішок, причиною якого слід вважати хуртовину. Якось, коли сніг затримав нас у горах, мій друг став жертвою фальшивих і непристойних віршиків, і можливо, вони зіпсували його манери.
— Так-так, — згадує місіс Семпсон. — Від часу, як я познайомилася з ним, він без упину декламує мені безбожні вірші якоїсь непевної особи, яку він називає Рубай Атт[73], і якщо зважити на вірші, це негідниця, якої світ іще не бачив.
— Отже, Айдахо надибав нову книгу, — кажу я, — автор тієї, що в нього була, пише під псевдонімом X. М.
— Було б краще, якби він і тримався її, — говорить місіс Семпсон, — яка вже вона там не є. Але ж сьогодні він зайшов надто далеко. Сьогодні я отримую від нього букет квітів, і до них прикріплена цидулка. Ви, містере Пратте, знаєте, що я порядна жінка, і ви знаєте, яке місце я посідаю в громаді Роуза. Припустіть собі на мить, що я побігла в ліс із чоловіком, прихопивши глек вина і хліба, та гайда співати і стрибати з ним попід деревами? Я випиваю краплю червоного за обідом, але не маю звички тягати його глеками в кущі й потішати там диявола на такий кшталт. І вже безперечно, він приніс би із собою цю книгу віршів, про що він так повідомив. Ні, нехай вже він сам ходить на свої скандальні пікніки. Або хай прихоплює з собою Рубай Атт. Либонь, вона вже точно не буде брикатися, хіба, може, їй не сподобається, що він захопить більше хліба, ніж вина. Ну, містере Пратте, що ви тепер скажете про вашого приятеля-джентльмена?
— Річ у тім, пані, — кажу я, — ймовірно, запрошення Айдахо було своєрідною поезією й не мало на меті образити вас. Можливо, воно належало до групи так званих «фігуральних» віршів. Такі вірші ображають закон і порядок, але пошта їх пропускає на тій підставі, що в них пишуть не те, про що думають. Я був би дуже радий за Айдахо, якби ви подивилися на це крізь пальці, — продовжую я. — І хай наші думки витечуть із тісних і ницих лабіринтів поезії і піднесуться у вищі сфери розрахунку й факту. Наші думки, — кажу їй, — мають бути суголосними цьому чудесному дню. Тут тепло, чи не так, але ми не повинні забувати, що на екваторі лінія вічного холоду знаходиться на висоті п'ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев'ятим градусом широти вона знаходиться на висоті від чотирьох до дев'яти тисяч футів.
— Ах, містере Пратте, — говорить місіс Семпсон, — це справжня втіха чути від вас чудові факти після того, як рознервуєшся віршами тієї безпутної Рубаї.
— Сядьмо на цю придорожню колоду, — пропоную я, — і полишімо іншим недолюдкуватість і розбещеність поетів. У довгих рядках перевірених фактів і загальноприйнятих мір і цифр — лише в них слід шукати краси. Ось ми присіли на колоду, й у ній, місіс Семпсон, — кажу я, — криється статистика, дивовижніша за будь-яку поему. Кільця на зрізі вказують, що дерево прожило шістдесят років. На глибині дві тисячі футів за три тисячі років воно перетворилося б на вугілля. Найглибша вугільна шахта у світі знаходиться в Кіллінґворті поблизу Ньгокасла[74]. У ящик завдовжки чотири фути, завширшки вісім футів і заввишки два фути вісім дюймів можна насипати тонну вугілля. Якщо порізана артерія, перетисніть її вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. Лондонський Тауер[75] згорів тисяча вісімсот сорок першого року.
— Продовжуйте, містере Пратте, ну ж бо, продовжуйте, — прохає місіс Семпсон, — ваші слова такі оригінальні й заспокійливі. Як на мене, то в світі немає нічого прекраснішого за статистику.
73
Герой використовує для Омара Хаяма псевдонім Рубай Атт, який він, очевидно, утворив від назви віршованої форми «рубаї».
75
Тауер (від англ. tower — башта) — колись резиденція англійських королів, потім — в'язниця для державних злочинів, нині — військово-історичний музей Англії.