— Але ж, Меймі, — сказав я, — це минеться. Ви занадто багато часу мали з цим справу. Звичайно, ви колись одружитеся. Чоловіки не завжди їдять.
— Якщо зважати на мої спостереження — завжди. Ні, я вам скажу, що я хочу зробити. — Меймі раптом загорілася, і її очі заблищали.
— У Террі-Хот живе одна дівчина, звати її Сьюзі Фостер, вона моя подруга. Вона прислуговує там у буфеті на вокзалі. Я працювала там два роки в ресторані. Сьюзі чоловіки ще більше остогиділи, бо чоловіки, які їдять на вокзалі, їдять і давляться через поспіх. Вони намагаються залицятися й жувати одночасно. Фу! У нас із Сьюзі все вже вирішено остаточно. Ми збираємо гроші, і коли назбираємо достатню суму, придбаємо невеличкий будиночок і п'ять акрів землі. Ми вже нагледіли місцину. Будемо жити разом і вирощувати фіалки. І не раджу чоловікові підходити зі своїм апетитом ближче ніж на милю до нашого ранчо.
— Ну, та невже ж дівчата ніколи… — почав було я, але Меймі мене рішуче зупинила:
— Ні, ніколи. Вони погризуть інколи щось, та й годі.
— Я думав, цукер…
— Заради Бога, змініть тему, — сказала Меймі.
Як я вже говорив, цей досвід довів мені, що жіноча натура постійно прагне якихось міражів та ілюзій. Візьмімо Англію — її створив біфштекс; Німеччину породили сосиски, Америка зобов'язана своєю могутністю пиріжкам і смаженим курчатам. Але молоді дівчата не вірять у це. Вони вважають, що все було зроблено Шекспіром[83], Рубінштейном[84] і легкою кавалерією Теодора Рузвельта[85].
Такі справи будь-кого могли засмутити. Про розрив із Меймі не могло бути й мови. А проте від думки, що доведеться відмовитися від звички їсти, мені ставало тоскно. Я набув цю звичку дуже давно. Двадцять сім років я сліпо мчав назустріч катастрофі й піддавався на вкрадливі поклики жахливого чудовиська — їжі. Змінюватися мені було вже запізно. Я був безнадійним жуйним двоногим створінням. Можна було битися об заклад на салат із омарів проти пончика, що моє життя буде понівечене цим.
Я продовжував харчуватися в наметі Дюгана, сподіваючись, що Меймі змилостивиться. Я вірив у справжнє кохання і думав, що якщо воно так часто боролося з відсутністю пристойної їжі, то, дивись, зможе побороти і її наявність. Я все віддавався моїй фатальній пристрасті, але щоразу, коли в присутності Меймі запихав собі до рота картоплину, я відчував, що, можливо, ховаю мої найсолодші надії.
Коллієр, очевидно, теж відкрився Меймі й отримав таку ж саму відповідь. Свідченням цьому було те, що одної чудової днини він замовляє собі чашку кави і сухарик, сидить і гризе кінчик сухаря, як панна в вітальні, яка перед цим нафарширувалася на кухні пирогами із капустою. Я клюнув на цю вудочку й теж замовив каву і сухарик. Наступного дня ми зробили так само. Із кухні виходить старий Дюган і несе наше розкішне замовлення.
— Зник апетит? — спитав він по-батьківському, але не без сарказму. — Я вирішив підмінити Меймі, хай відпочине. Замовлення не важке, його і з моїм ревматизмом можна принести.
Так ми з Коллієром повернулися до нашої важкої їжі. Я помітив, що в цей час у мене з'явився надзвичайно небувалий, руйнівний апетит. Я так їв, що Меймі мала б пройматися ненавистю й відразою до мене, тільки-но я переступав через поріг. Потім я вже довідався, що став жертвою першого низького й безбожного, підступного вчинку, який влаштував для мене Ед Коллієр. Ми з ним щодня разом випивали в місті, намагаючись утопити наш голод. Цей негідник підкупив із десяток барменів, і вони підливали мені в кожну склянку віскі добрячу дозу яблучної апетитної гіркої настоянки. Але останню каверзу, яку він мені втнув, було ще важче забути.