Одної чудової днини Коллієр не з'явився в наметі. Один спільний знайомий повідомив, що вранці він поїхав із міста. Таким чином, моїм єдиним суперником стала обідня картка. За декілька днів до свого зникнення Коллієр подарував мені два галони[86] чудового віскі, яке буцімто йому надіслав двоюрідний брат із Кентуккі[87]. Зараз я маю всі підстави вважати, що це віскі складалося виключно з анакондівської яблучної апетитної гіркої. Я продовжував поглинати тонни їжі. В очах Меймі я був усе тим самим двоногим, але ще більш жуйним, аніж будь-коли до цього.
Десь за тиждень після того, як Коллієр зник, до міста прибилася якась виставка й розташувалася в наметі поблизу залізниці. Я зайшов якось увечері до Меймі, і матінка Дюган повідомила, що Меймі зі своїм молодшим братом Томасом пішла на виставку. Це повторилося тричі за один тиждень. У суботу ввечері я спіймав її, коли вона поверталася звідти, і вблагав посидіти хвилиночку на ґанку. Я собі відзначив, що вона змінилася. Очі її стали якимись ніжнішими й виблискували. Замість Меймі Дюган, приреченої на втечу від чоловічої ненажерливості та на вирощування фіалок, переді мною сиділа Меймі, яка більше відповідала іншому плану і яка надзвичайно підходила для того, щоб грітися в променях бразильських діамантів і патентованих трісок для розпалювання.
— Ви, очевидно, дуже захоплені цією донині не перевершеною виставкою живих чудес і речей, гідних подиву? — запитав я.
— Це все ж розвага, — говорить Меймі.
— Незабаром ви шукатимете розваги від цих розваг, якщо Ви будете ходити туди щодня.
— Не дратуйтеся, Джеффе! — сказала вона. — Це відволікає мої думки від кухні.
— Ці чудеса не їдять?
— Не всі. Деякі з них воскові.
— Дивіться не прилипніть, — пожартував я без будь-якої задньої думки, просто так.
Меймі зашарілася. Я не знав, як це розуміти. У мені зажевріла надія, що, можливо, я своєю постійністю пом'якшив жахливий злочин чоловіка, який полягає в публічному введенні до свого організму їжі. Меймі сказала щось про зірки в поважних і високих виразах, а я нагородив чогось про єдність сердець і про домашні вогнища, зігріті справжньою любов'ю і патентованими трісками. Меймі слухала мене без гримас, і я сказав собі: «Джеффе, хлопче, ти послабив закляття, яке висить над їдцями! Ти наступив підбором на голову змії, яка ховається в соусниці!»
У понеділок надвечір я знову заходжу до Меймі. А вона з Томасом знову пішла на неперевершену виставку чудес.
«Щоб її дідько забрав, оцю виставку! — сказав я собі. — Хай вона буде проклята від сьогодні й повік! Амінь! Завтра піду туди сам і дізнаюсь, у чому ж криється її мерзенна привабливість. Невже людина, яка створена, щоб успадкувати землю, може позбутися своєї милої спочатку через ніж та виделку, а потім через виставку, куди й вхід коштує лише десять центів?»
Наступного вечора, перш ніж піти на виставку, я заходжу до намету й дізнаюся, що Меймі немає вдома. Цього разу вона не з Томасом, тому що Томас чекає на мене, лежачи на траві перед наметом, і робить мені пропозицію:
— А що ви дасте мені, Джеффе, — говорить він, — якщо я вам щось скажу?
— Те, чого це буде коштувати, синку.
— Меймі запала на диво, — говорить Томас. — На диво із виставки. Мені він не подобається. А їй подобається. Я підслухав, як вони розмовляли. Я подумав — можливо, вам буде цікаво. Слухайте, Джеффе, два долари — це для вас не дорого? Там, у місті, продається одна рушниця, і я хотів….
Я понишпорив у кишенях і висипав Томасові в капелюха потік срібла. Новина, сказана мені Томасом, подіяла на мене так, ніби в мене забили палю, й на деякий час мої думки почали гальмувати. Дурнувато посміхаючись, у той час як усередині мене розривало на шматки, я сказав ідіотсько-жартівливим тоном:
— Дякую, Томасе… дякую… так… диво, кажеш, Томасе? Так, у чому ж його особливість, цього виродка, га, Томасе?
— Ось вона, — говорить Томас, витягає з кишені жовтий папір з програмою й тиче мені під носа. — Він чемпіон світу — пісник. Тому, мабуть, Меймі і врубалась у нього. Він нічого не їсть. Він буде голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий… Ось він.
Я поглянув на рядок, на якому лежав палець Томаса: «Професор Едуарде Коллієрі».
— Отакої! — сказав я у захваті. — Це не кепсько вигадано, Еде Коллієрі! Віддаю належне вам за винахідливість. Але дівчини я вам не віддам, поки вона не місіс Диво!
Я помчав на виставку. Коли я підходив до неї, якийсь чоловік виліз, як змія, з-під намету, став на ноги й попер прямісінько на мене, як оскаженілий звір. Я схопив його за петельки й оглянув у світлі зірок. Це був професор Едуарде Коллієрі, в людському вбранні, з люттю в одному оці й нетерплячкою в другому.