Я сидів так, пережовуючи, на жаль, лише свої думки й завзято сперечаючись сам із собою, який я буду їсти біфштекс — із шампіньйонами чи по-креольськи. Меймі сиділа навпроти, задумлива, схиливши голову на руку. «Картоплю хай підсмажать по-селянськи, — говорив я сам собі, — а рулет хай смажиться на сковорідці. Туди ж убийте кілька яєць». Я ретельно обнишпорив свої кишені, чи не знайдеться там випадково земляного горіха чи декількох зерен кукурудзи.
Настав другий вечір, а річка все піднімалася, і дощ усе лив. Я подивився на Меймі й прочитав на її обличчі ту зажуру, яка з'являється на фізіономії дівчини, коли вона проходить повз будку з морозивом. Я знав, що бідненька зголодніла, можливо, вперше в житті. Вона мала той стурбований погляд, який з'являється в жінки, коли та спізнюється на обід або відчуває, що в неї ззаду розстібнута спідниця.
Було десь близько одинадцятої. Ми сиділи в нашій каюті на судні, яке потрапило в шторм, мовчазні й смутні. Я відтягував свій мозок від їстівних тем, але він знову прилипав до того ж місця, перш ніж я встигав закріпити його в іншій позиції. Я думав про всі смачні речі, про які мені тільки доводилося коли-небудь чути. Я поринув у свої дитячі роки й із пристрастю й повагою згадував гарячий бісквіт, змочений у патоці, і шинку під соусом. Потім я рушив уздовж років, зупиняючись на свіжих і квашених яблуках, млинцях і кленовому сиропі, на маїсовій каші, на смажених по-вірджинськи курчатах, на вареній кукурудзі, свинячих котлетах і на пиріжках з бататами, і закінчив брунсвікським рагу, яке є вищою точкою всіх смачностей, бо має в собі всі смачні речі.
Кажуть, перед очима того, хто тоне, пролітає все його життя. Можливо. Але коли людина голодує, перед нею постають примари всіх з'їдених нею за життя страв. І вона вигадує нові страви, які б зробили кар'єру кухареві. Якби хто-небудь поставив за мету зібрати передсмертні слова людей, померлих від голоду, він, очевидно, знайшов би в них мало почуттів, зате достатньо матеріалів для кулінарної книги, яка б розійшлася мільйонними тиражами.
Здається, ці кулінарні розмірковування зовсім приспали мій мозок. Мимоволі я зненацька звернувся вголос до уявного офіціанта:
— Наріжте товстіше й просмажте ледь-ледь, а потім залийте яйцями — шість штук, і з грінками.
Меймі швидко повернула голову. Очі її виблискували, і вона усміхалася.
— Мені звичайно підсмажений, — заторохтіла вона, — з картоплею, і три яйця. Ой, Джеффе, оце було б чудово, правда? А ще б я замовила курча з рисом, крем із морозивом і…
— Спокійно! — зупинив я її. — А де мій пиріг із курячою печінкою, і нирки соте на крутонах, і смажений молодий баранчик, і…
— О, — перебила мене Меймі, аж тремтячи, — з м'ятним соусом… І салат з індиком, і оливки, і тарталетки із суницею, і…
— Ну, ну, давайте далі, — кажу я. — Не забудьте печеного гарбуза, й здобні маїсові пампушки, і яблучні пончики під соусом, і круглий пиріг із ожиною…
О! Хвилин десять ми підтримували цей ресторанний діалог. Ми їздили туди й назад магістралями й усіма під'їзними шляхами їстівних тем, і Меймі говорила більше, оскільки вона була досить освіченою в питаннях усілякої їстівної номенклатури, а страви, які вона називала, дедалі посилювали мій потяг до столу. Відчувалося, що Меймі буде й надалі підтримувати дружбу з продуктами харчування і що вона дивиться на засуджувану раніше здатність ковтати їжу з меншим осудом, аніж раніше.
Вранці ми побачили, що вода зійшла. Я запріг коней, і ми рушили, бовтаючись у багнюці, поки не наткнулися на загублену нами дорогу. Ми помилилися лише на декілька миль, і за дві години вже були в Оклахомі. Перше, що ми побачили в місті, була величезна вивіска ресторану, і ми кинулися туди. Я сиджу з Меймі за столом, між нами ножі, виделки, тарілки, а на обличчі у неї не зневага, а усмішка — голодна й мила.
Ресторан був новий і добре розташований. Я процитував офіціантові так багато рядків із картки замовлення, що він аж зиркнув на мій фургон, не розуміючи, скільки ж іще людей вилізе звідти.
Так ми й сиділи, а потім нам почали подавати. Це був бенкет на дванадцять персон. Я глянув через стіл на Меймі й посміхнувся, бо згадалося дещо. Меймі дивилася на стіл, як хлопченя розглядає свого першого годинника з ключиком. Потім вона глянула мені просто в очі, і дві великі сльози з'явилися в неї на щоках. Офіціант пішов на кухню по добавку.
— Джеффе, — говорить вона ніжно, — я була дурним дівчиськом. Я неправильно дивилася на речі. Я ніколи такого раніше не відчувала. Чоловіки відчувають такий голод щодня, правда ж? Вони великі й сильні, і вони роблять усю важку роботу, і вони їдять зовсім не для того, щоб надокучувати дурним дівчатам-офіціанткам, правда ж? Ви якось казали… тобто… ви прохали мене… ви хотіли… Ось що, Джеффе, якщо ви ще хочете… я буду рада… я хотіла б, щоб ви завжди сиділи напроти мене за столом. А зараз дайте мені ще що-небудь попоїсти, і швидше, будь ласка.