Таким от чином я відразу прихилив до себе міс Віллелу Лірайт, і наша дружба дедалі міцнішала. Вона мешкала на Пімієнтській переправі, щоб покращити здоров'я, і без того добре, а ще щоб насолодитися кліматом, який тут був на сорок відсотків спекотніший, ніж у Палестині.
Спочатку я приїздив раз на тиждень, щоб побачитися з нею, а потім прорахував, що якщо я подвою кількість поїздок, то буду бачитися з нею вдвічі частіше.
Якось одного тижня я вишукав час для третьої поїздки. Отут і затесалися в гру млинці й червоноокий вівчар.
Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я запитав дядечка Емслі, що поробляє міс Віллела.
— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала покататися з Джексоном Птахом, вівчарем із балки Шолудивого Віслюка.
Я проковтнув персикову кістку й дві сливових. Мабуть, хтось тримав прилавок за вуздечку, коли я злазив. А потім я вийшов і попрямував навмання, доки не вперся в мескит, де був прив'язаний мій чалий.
— Вона поїхала кататися, — прошепотів я у вухо своїй конячині, — з Птахсоном Джеком, Шолудивим Віслюком із Вівчарської балки, чи розумієш ти це, мій друже з копитами?
Мій чалий заплакав по-своєму. Це був ковбойський кінь, і він не любив вівчарів.
Я повернувся й перепитав дядечка Емслі: «Так ти кажеш — із вівчарем».
— Я сказав — із вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, гадаю, чув про Джексона Птаха? У нього вісім ділянок пасовища і чотири тисячі голів мериносів[96] на південь від північного полюса.
Я вийшов, сів на землю в тіні крамниці й прихилився до кактуса. Безтямними руками я сипав за халяви пісок і промовляв монологи на адресу пташечки із породи Джексонів.
За все своє життя я не покалічив жодного вівчаря і не вважав це за необхідне. Якось я зустрів був одного, він їхав верхи і читав латинську граматику, — так я його й пальцем не зачепив. Вівчарі ніколи занадто не дратували мене, чого не скажеш про інших ковбоїв. Нащо воно мені треба — нівечити й калічити плюгавців, які їдять за столом, носять штиблети[97] і говорять із тобою на всякі теми. Пройдеш, бувало, повз нього і подивишся, як на кролика, ще скажеш щось приємне і погомониш про погоду, але, звичайно, ніяких випивок не було. Взагалі я не вважав за потрібне мати з ними справи. Тож ото через те, що я давав їм дихати зі своєї доброти, один такий і роз'їжджає нині з міс Віллелою Лірайт.
За годину до заходу вони повернулися й зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча душа допомогла міс Віллелі зійти, і деякий час вони простовбичили, перекидаючись грайливими й хитромудрими фразами. А потім окрилений Джексон залітає в сідло, ледь піднімає капелюха-каструльку й трюхикає в напрямку до свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив пісок із чобіт і відчепився від кактуса. Птах не відлетів і півмилі від Пімієнти, коли я наздогнав його на моєму чалому.
Я назвав цього вівчаря червонооким, але це неправда. Його зоровий пристрій був досить сіреньким, але вії були червоні, а волосся руде, тому він і здавався червонооким. Вівчар? Який там у біса вівчар, у кращому випадку ягнятник, козопас якийсь, із жовтою хусткою довкола шиї та в черевиках із бантиками.
— Привіт! — сказав я йому. — Ви зараз їдете з вершником, якого називають Джедсон Вірна Смерть за прийоми його стрільби. Коли я хочу представитися незнайомцеві, я завжди представляюсь йому до пострілу, оскільки терпіти не можу тиснути руку небіжчикові.
— Ось як! — говорить він украй спокійно. — Радий знайомству з вами, містере Джедсоне. Я Джексон Птах із ранчо Шолудивого Віслюка.
Саме тієї миті одне моє око побачило куріпку, яка скакала по пагорбу з молодим тарантулом у дзьобі, а другим оком я побачив сокола, що сидів на сухому сучку в'яза. Я прибив їх для більшої вагомості слів одне за одним зі своєї сорокап'ятикаліберної рушниці.
— Дві з трьох, — кажу я, — птахи, маю вам заявити, так і сідають на мої кулі.