— О ні, — спокійно відповів Гівнс. — Це було зовсім не боляче.
Він нахилився, пригнічений соромом, і витягнув з-під звіра свого чудового капелюха. Той був такий зім'ятий і понівечений, немов його спеціально готували для комічної вистави. Потім Гівнс став на коліна і ніжно погладив люту, з відкритою пащею голову мертвого лева.
— Бідолашний старий Біля! — сумно вигукнув він.
— Що таке? — різко запитала Жозефа.
— Ви, звичайно, не знали, міс Жозефо, — сказав Гівнс із виглядом людини, у серці якої великодушність бере гору над горем. — Ви не винні. Я намагався врятувати його, але не встиг попередити вас.
— Кого врятувати?
— Та Білла. Я цілий день шукав його. Адже він два роки був загальним улюбленцем у нас у таборі. Бідолашний старий! Він би і кролика не скривдив. Хлопці просто збожеволіють, коли почують. Але ви ж не знали, що він хотів просто погратися з вами.
Чорні очі Жозефи вперто палили його. Ріплі Гівнс витримав випробування. Він стояв і задумливо скуйовджував свої темно-русяві кучері. В очах була скорбота із домішкою ніжного докору. Приємні риси його обличчя явно виражали сум. Жозефа завагалась.
— Що ж тут робив ваш улюбленець? — спитала вона, удаючись до останнього доводу. — Біля переправи Білого коня немає жодного табору.
— Цей розбишака ще вчора утік із табору, — не затинаючись, відповів Гівнс. — Можна тільки дивуватись, як його до смерті не налякали койоти. Розумієте, минулого тижня Джим Уебстер, наш конюх, привіз до табору маленьке цуценя тер'єра. Це щеня справді отруїло Біллу життя: воно ганяло його по всьому табору, годинами жувало його задні лапи. Щоночі, коли лягали спати, Білл забирався під ковдру до когось із хлопців і спав там, ховаючись від щеняти. Мабуть, його довели до відчаю, інакше б він не втік. Він завжди боявся віддалятися від табору.
Жозефа подивилася на труп лютого звіра. Гівнс ласкаво поплескав його по страшній лапі, одного удару якої було досить, щоб убити однорічне теля. По оливковому обличчю дівчини розлився яскравий рум'янець. Чи було то ознакою сорому, який відчуває справжній мисливець, убивши негідну дичину? Погляд її лагіднішав, опущені вії змахнули з очей веселу насмішку.
— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але він був такий великий і стрибнув так високо, що…
— Бідолаха Білл зголоднів, — перебив її Гівнс, кваплячись заступитися за небіжчика. — Ми в таборі завжди примушували його стрибати, коли годували. Щоб одержати шматок м'яса, він лягав і качався по землі. Побачивши вас, він подумав, що ви йому дасте поїсти.
Раптом очі Жозефи широко розплющились.
— Адже я могла застрелити вас! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто між нами. Ви ризикували життям, аби врятувати свого улюбленця! Це чудово, містере Гівнсе. Мені подобаються люди, які люблять тварин.
Так, тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт із руїн ганебної розв'язки народжувався герой. Вираз обличчя Гівнса забезпечив би йому високе становище у «Товаристві захисту тварин».
— Я їх завжди любив, — сказав він, — коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів.
— Ненавиджу алігаторів! — швидко заперечила Жозефа. — Плазуни, брудні тварюки!
— Хіба я сказав «алігаторів»? — спитав Гівнс. — Звичайно, я мав на увазі антилоп.
Совість Жозефи примусила її піти ще далі. Вона з покаянним виглядом простягнула руку. В очах її блищали непролиті сльозинки.
— Будь ласка, пробачте мені, містере Гівнсе. Адже я жінка і спочатку, звісно, злякалась. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви уявити собі не можете, як мені соромно. Я нізащо не зробила б цього, якби знала.
Гівнс узяв простягнуту руку. Він тримав її доти, доки його великодушність не перемогла скорботу за втраченим Біллом. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.
— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Жозефо. Білл своїм виглядом міг налякати будь-яку дівчину. Я вже якось поясню всім хлопцям.
— Правда? І ви не будете мене ненавидіти? — Жозефа довірливо присунулася ближче до нього. Очі її дивилися ласкаво, дуже ласкаво, і в них було чарівне благання. — Я зненавиділа б кожного, хто вбив би моє кошеня. І як сміливо і благородно з вашого боку, що ви намагалися врятувати його, ризикуючи життям! Мало хто міг би так вчинити!
Перемога, вирвана з поразки! Водевіль[110], що перетворився на драму! Браво, Ріплі Гівнсе!
Спустилися сутінки. Звичайно, не можна було допустити, щоб міс Жозефа їхала до садиби сама. Гівнс знову осідлав свого коня, незважаючи на його докірливі погляди, і поїхав з нею. Вони скакали поряд по м'якій траві — принцеса і чоловік, який любив тварин. Запахи прерії — запахи родючої землі і чудових квітів — оповивали їх солодкими хвилями. Вдалині на пагорбі задзявкали койоти. Боятися нічого! Та все ж таки…