— Що так, то так, — сказав величезний скотар. — Особливо, якщо грошики-то пролетіли. А тобі, синку, краще піти б у готель. Це кепський кашель. Легені?
— Авжеж, трясця взяла б їх! — прозвучала вичерпна відповідь. — Заробив задоволення. Старий пугач сказав, що я протягну ще з півроку, а, може, й рік, якщо зміню алюр і буду тримати себе загнузданим. Та я й сам хотів десь осісти і взятися за розум. Можливо, я тому й вирішив ризикнути на п'ять проти одного. У мене була про запас залізна тисяча доларів. Якби виграв, то кав'ярня Ділені перейшла б до мене. Ну, хто ж міг подумати, що цю колоду повалять у першому раунді?
— Так, не пощастило тобі, — сказав Рейдлер, дивлячись на мініатюрну фігурку Мак-Гайра, прихилену до возика. — А зараз, синку, ходи в готель та відпочинь. Тут є «Менеджер», і «Маверік», і…
І «П'ята авеню», і «Вольдорф-Асторія»… — перекривив йото Мак-Гайр. — Ви що, не чули? Я прогорів. У мене немає нічого, окрім цих двох штанів і однієї монети в десять центів. Може, мені б пішла на користь поїздка до Європи або подорож на власній яхті?… Гей, хлопче, газету!
Він кинув десять центів хлопцеві-газетяреві, схопив «Експрес» і, вмостившись зручніше біля возика, заглибився у новини про своє Ватерлоо[113], роздуте в міру сил вигадливої преси.
Кертис Рейдлер подивився на свого величезного золотого годинника й торкнув Мак-Гайра за плече.
— Ходімо, синку, — сказав він. — Залишилося три хвилини до поїзда.
Сарказм, очевидно, був у Мак-Гайра в жилах.
— Ви що — бачили, як я зірвав банк у залізяку чи виграв парі, після того, як мить тому я сказав вам, що в мене немає жодної копійки? Ідіть своєю дорогою, приятелю.
— Ти поїдеш зі мною на моє ранчо й будеш там жити, поки не видужаєш, — сказав скотар. — За півроку ти забудеш про свою болячку, хлопче. — Однією рукою він підхопив Мак-Гайра й поволік до поїзда.
— А чим я буду платити? — спитав Мак-Гайр, все ще слабко намагаючись звільнитися.
— Платити? За що? — здивувався Рейдлер. Вони отетеріло вп'ялися поглядами один в одного. Їхні думки крутилися, як шестерні конічної зубчатої передачі, у кожного навколо власної осі в протилежних напрямках.
Пасажири поїзда, який прямував на південь, із цікавістю зиркали на цю пару, дивуючись настільки рідкісному поєднанню протилежностей. Мак-Гайр на зріст був п'ять футів один дюйм. З огляду на зовнішність, він міг бути походженням із Дубліна[114], а можливо, і з Йокогами. Гострий погляд, гострі щелепи й підборіддя, шрами на кістлявому зухвалому обличчі, сухе жилаве тіло, яке вийшло живим із багатьох оказій, — цей хлопець, задерикуватий з вигляду, як шершень, не був явищем новим чи незвичайним у цих краях. Рейдлер виріс на іншому ґрунті. На зріст шість футів два дюйми і широкий у плечах він був, як кажуть, відкритою душею. Захід і Південь зійшлися в ньому. Представників цього типу ще мало зображували на полотнах, оскільки наші картинні галереї мініатюрні, а кінематограф ще не поширився на Техас. Гідно відобразити образ такого парубка, як Рейдлер, могла б, мабуть, лише фреска[115] — щось велике, спокійне, просте й не обмежене рамками.
Експрес ніс їх на південь. Зелені простори прерій наступали на ліси, подрібнюючи їх, перетворюючи на розкидані на великих площах темні купки дерев. Це була країна ранчо, володіння коров'ячих королів.
Мак-Гайр сидів, забившись у куток, і з гострою недовірою прислухався до слів скотаря. Який жарт задумав утяти з ним цей здоровенний стариган, який тягне його невідь куди? Те, що він керується безкорисливим співчуттям, було останнім, що могло б спасти на думку Мак-Гайру. «Він не фермер, — міркував полонений, — та й на шахрая не схожий. Що за птах? Ну, будь напоготові «Цвіркуне», — чи не краплена[116] в нього колода? Тепер вже хочеш — не хочеш, а робити нічого. У тебе швидкоплинні сухоти[117] і п'ять центів у кишені, отож сиди собі тихенько й гадай, що він там задумав».
У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, вони зійшли з поїзда й пересіли в таратайку, яка чекала на Рейдлера біля станції, після чого протрюхикали ще миль із тридцять, перш ніж дісталися місця свого призначення. Саме ця частина подорожі могла б, здавалося, відкрити підозрілому Мак-Гайру очі на справжній смисл його полону. Вони котилися на оксамитових колесах по веселому роздоллю савани. Двійко рвучких іспанських коней неслися рівною, невтомною риссю, інколи за власним бажанням переходячи на біг. Повітря п'янило, як виро, й освіжало, як зельтерська, і з кожним ковтком його подорожники вдихали ніжну запашність польових квітів. Дорога потихеньку загубилася в траві, а таратайка попливла поміж зелених степових бурунів, керована досвідченою рукою Рейдлера, для якого кожен ледь помітний гайок, що пролітав десь удалині, був знайомою відміткою, кожен м'який вигин пагорбів на горизонті вказував напрямок і говорив про відстань. Але Мак-Гайр, відкинувшись на сидіння, з понурою недовірою зважав на слова скотаря й не помічав навколо себе нічого, окрім безлюдної пустелі.
113
Ватерлоо — населений пункт у Бельгії, де 1815 року англійсько-голландськими і прусськими військами було розгромлено армію Наполеона І.