Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.
Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій квартирці зі своєю Ділією і зі своїм мистецтвом.
Мешканці квартирок, безперечно, підпишуться під моєю заявою, що вони найщасливіші люди в світі. Дім, у якому панує щастя, не може бути занадто тісним. Нехай комод, покладений набік, буде вам за більярд, камінна дошка — трюмо, письмовий стіл — кімнатою для гостей, а рукомийник — піаніно! І якщо всім чотирьом стінам заманеться насунутися на вас, — не біда! Лише б ви зі своєю Ділією знайшли місце для обох. А якщо у вас все ж немає у домі злагоди, то хай він буде великим і просторим, щоб ви мали змогу зайти до нього крізь Золоті ворота[10], повісити капелюха на мис Гаттерас, одяг — на мис Горн і вийти крізь Лабрадор[11]!
Джо навчався живопису в найбільшого Маестрі. Ви, без сумніву, чули це ім'я. Дере він за свої уроки в три шкури, а навчає поверхнево, що, ймовірно, й створило йому гучну славу майстра ефективних контрастів. Ділія навчалася музики у Розенштока — вам, звичайно, відомо, яку широку популярність має цей збурювач спокою фортепіанних клавіш.
Джо та Ділія були надзвичайно щасливі, поки не витратили всіх своїх грошей. Так воно й буває… але я не хочу здатися циніком. Мета, яку ставили вони, була для них очевидною. Джо в найкоротші терміни мав би написати такі полотна, заради володіння якими підстаркуваті джентльмени з ріденькими бакенбардами й товстими гаманцями будуть бити один одного обушками межи очі ще в його майстерні. Ділія ж повинна була спізнати усі таємниці Музики, а потім пересититися нею й завести звичку від самого вигляду непроданих місць у партері чи в ложах лікувати несподівану мігрень[12] омарами, усамітнившись в особистих апартаментах і відмовляючись вийти на естраду.
Та найпрекраснішим, на мою думку, було їхнє життя в малесенькій квартирці: гарячкуваті, захопливі суперечки після повернення з уроків; затишні обіди вдвох і легкі, необтяжливі сніданки; обмін далекоглядними мріями — причому кожен марив не так своїми успіхами, як досягненнями іншого; взаємна готовність допомогти й заохотити, і — хай вибачать мені невибагливість моїх смаків — бутерброди із сиром і оливки перед сном.
А дні йшли, і високо підняте знамено Мистецтва непорушно завмерло на своєму держальці. Так воно часом трапляється, хоча прапороносець аж ніяк не винен у тому. Все з дому й нічого в дім, як кажуть грубі, одержимі практицизмом люди. Зникли гроші для сплати неоціненних послуг містера Маестрі та гера[13] Розенштока. Але коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі. І ось Ділія заявила, що має намір давати уроки музики, щоб звести кінці з кінцями.
День за днем вона йшла з дому вербувати учнів і, нарешті, одного разу таки повернулася додому ввечері в доброму гуморі.
— Джо, любесенький мій, я знайшла урок! — у захваті оголосила вона. — І, знаєш, такі милі люди! Генерал… генерал А. Б. Пінкні з донькою. У них свій будинок на Сімдесят першій вулиці. Розкішний будинок, Джо! Глянув би ти на їхній під'їзд! Візантійський стиль — так, здається, ти це називаєш! А кімнати! Ой, Джо, я ніколи не бачила чогось подібного!
Я буду давати уроки його доньці Клементині. І уяви, я просто захопилася нею з першого погляду. Вона така ніжна, делікатна і тримається так просто. І вся в білому з ніг до голови. Їй вісімнадцять років. Я буду займатися з нею тричі на тиждень. Ти лиш уяви, Джо, урок п'ять доларів! Це ж чудово! Ще два-три таких заняття, і я поновлю свої уроки з гером Розенштоком. Ну, будь ласка, рідненький, не супся, краще влаштуймо святкову вечерю.
— Тобі легко говорити, Ділі, — заперечив Джо, озброюючись столовим ножем і топірцем та кидаючись в атаку на банку консервованого горошку. — А мені ж як? Ти, значить, будеш бігати на уроки й заробляти на життя, а я безтурботно витатиму у сферах високого мистецтва? Ні ж бо, клянуся останками Бенвенуто Челліні[14]! Я, гадаю, теж можу продавати газети чи стелити вулиці й приносити в дім долар-два.