«Що він замислив? — мучила його причеплива думка. — Яку аферу обмізковує цей громило?» Між неозорих просторів, обмежених лише лінією горизонту, Мак-Гайр оцінював людей міркою мешканця тісних міських кварталів.
За тиждень до цього, їдучи верхи преріями, Рейдлер натрапив на хворе телятко, яке жалібно мекало, відбившись від стада. Не спішуючись, Рейдлер нагнувся, перекинув цього бідолаху через сідло й передав для опікування своїм ковбоям на ранчо. Звідки міг Мак-Гайр знати (та й як би це дійшло його свідомості), що він в очах Рейдлера був таким самим телятком, — хворим, безпорадним створінням, яке потребувало чиєїсь турботи. Рейдлер побачив, що він може допомогти, і цього йому було достатньо. З його точки зору, це було логічно, а отже, правильно. Мак-Гайр був сьомим хворим, якого Рейдлер випадково підібрав у Сан-Антоніо, куди в гонитві за озоном, який ніби затримується в його вузьких вуличках, стікаються хворі на сухоти. П'ятеро з його гостей жили на ранчо Соліто, поки не видужали, і зі слізьми вдячності попрощалися з доброзичливим господарем. Шостий потрапив сюди занадто пізно, але, відмучившись, знайшов-таки вічний спокій у затишному кутку саду під розлогим деревом.
Тому ніхто на ранчо не був здивований, коли таратайка підкотила до ґанку і Рейдлер дістав звідти свого хворого протеже[118], підняв його, ніби лантух дрантя, й поставив на веранді.
Мак-Гайр оглянув незвичну для нього картину. Будинок на ранчо Соліто вважався кращим в окрузі. Він був із цегли, привезеної сюди кіньми за сотню миль, але мав лише один поверх, де було чотири кімнати, оточених верандою із земляною підлогою, яку називали «галерейкою». Строкатий асортимент коней, собак, сідел, бричок, зброї й різноманітних причандалів ковбойського побуту вразив столичне око прогорілого спортсмена.
— Ось ми й удома, — весело сказав Рейдлер.
— Оце так глушина! — випалив Мак-Гайр і покотився на підлогу веранди в судомному нападі кашлю.
— Ми постараємося влаштувати тебе зручніше, синку, — м'яко сказав господар. — У будинку, щоправда, не так вже розкішно, зате на волі чудово, а для тебе це найголовніше. Ось твоя кімната. Як щось знадобиться — питай, не соромся.
Рейдлер завів Мак-Гайра до кімнати, розташованої на східному боці будинку. Незаслана підлога була чисто вимита. Свіжий вітерець погойдував білі фіранки на вікнах. Велике плетене крісло-качалка, два звичайних стільці й довгий стіл, завалений газетами, трубками, тютюном, шпорами й патронами для гвинтівки, стояли в центрі кімнати. Декілька добре вибілуваних оленячих голів і одна величезна чорна кабаняча голова дивилися зі стін. У кутку притулилося широке парусинове складане ліжко. Для всіх навколишніх мешканців кімната для гостей на ранчо Соліто була цілою резиденцією, гідною принца. Мак-Гайр, побачивши таке, широко посміхнувся. Він дістав із кишені свої п'ять центів і підкинув їх під стелю.
— Ви думали, що я брешу щодо грошей? Ось, можете тепер мене обшукати, якщо бажаєте. Це був останній із моїх скарбів. Тож хто буде платити?
Ясні сірі очі Рейдлера твердо поглянули з-під сивих брів просто в чорні намистини очей Мак-Гайра. Трішки помовчавши, він сказав просто, без гніву:
— Ти мені зробиш велику послугу, синку, якщо не будеш більше згадувати про гроші. Раз сказав і все. Я не беру зі своїх гостей платні, та й вони зазвичай не пропонують її мені. Вечеря буде готова за півгодини. Ось тут у глечику вода, а в тому червоному, що висить на галерейці, — прохолодніша, для пиття.
— А де дзвінок? — озираючись навсібіч, запитав Мак-Гайр.
— Дзвінок? А навіщо?
— Дзвонити, коли щось знадобиться. Я ж не можу… Слухайте, ви! — закричав він зненацька, охоплений безсилою люттю. — Я не просив вас тягнути мене сюди! Я не клянчив у вас грошей! Я не намагався розчулити вас — ви самі до мене причепилися! Я хворий! Я не можу рухатися! А тут за п'ятдесят миль довкола ні коридорного, ні коктейлю! О, чорт! Як же я встряв! — І Мак-Гайр повалився на ліжко й судорожно розревівся.