Рейдлер зірвав листок із мескитового куща біля перил і став у задумі його жувати.
Наближався сезон таврування худоби, і наступного ранку Росс Харгіс, старший загонич, зібрав на подвір'ї ранчо два з половиною десятки своїх хлопців, щоб вирушити з ним у табір Сан-Карлос, де мали розпочатися роботи. О шостій годині коней було засідлано, провізію завантажено у фургон, і ковбої один за одним вже залітали в сідла, коли це Рейдлер попрохав їх трішки зачекати. Хлопчик-конюх підвів до воріт ще одну загнуздану й осідлану конячину. Рейдлер попрямував до кімнати Мак-Гайра і широко відчинив двері. Мак-Гайр, роздягнений, лежав на ліжку й палив.
— Піднімайся! — сказав скотар, і голос його прозвучав виразно й різко, як мідь мисливського рога.
— Що трапилося? — отетеріло запитав Мак-Гайр.
— Вставай і одягайся. Я міг би терпіти в своєму домі гримучу змію, але брехунові тут не місце. Ну? Скільки разів повторювати! — схопивши Мак-Гайра за петельки, він стягнув його з ліжка.
— Послухайте, приятелю! — оскаженіло закричав Мак-Гайр. — Ви що — блекоти об'їлися? Я ж хворий — повилазило чи що? Я здохну, якщо рушу з місця! Що я вам зробив? Хіба я прохав?.. — захникав він було, як раніше.
— Одягайся! — сказав Рейдлер, підвищивши голос.
Плутаючись в одязі, бурмочучи прокльони й не зводячи здивованого погляду з грізної фігури осатанілого скотаря, Мак-Гайр абияк, тремтячи натягнув на себе штани та сорочку. Рейдлер знову схопив його за комір і потягнув через двір до прив'язаної біля воріт конячини. Ковбої похитнулися в сідлах, порозкривавши від здивування роти.
— Візьми з собою і цього леґеня, — сказав Рейдлер Россу Харгісу, — і дай йому роботу. Хай працює, як слід, спить, де трапиться, і їсть, що дадуть. Ви знаєте, хлопці, — я робив для нього усе, що міг, і робив це від душі. Учора кращий лікар зі Сан-Антоніо оглянув його й сказав, що легені в нього як у віслюка, а сам він здоровий як бик. Одне слово, доручаю його тобі, Россе.
Росс Харгіс тільки похмуро посміхнувся у відповідь.
— Ось воно як! — протягнув Мак-Гайр, із якоюсь дивною усмішкою дивлячись на Рейдлера. — Отже, старий пугач сказав, що я здоровий? Він сказав, що я симулянт, так, чи що? А ви, значить, підіслали його до мене? Ви вважали, що я придурююся? Я, по-вашому, обманщик? Послухайте, приятелю, я частенько бував грубим, я знаю, але це ж тільки так… Якби ви хоч раз побували в моїй шкурі… Ага, я й підзабув… Я ж здоровий… Так сказав старий пугач. Добре, друже, я відпрацюю вам. Ось коли ви зі мною вирішили розрахуватися!
Легко, мов птах, він злетів у сідло, схопив батога, покладеного на луку, й підстьобнув коня. «Цвіркун», який на скачках у Хоторні привів колись «Малого» першим до фінішу, піднявши видачу до десяти за один, знову встромив ногу в стремено.
Мак-Гайр був попереду, коли вервечка, вилетівши за ворота, попрямувала до Сан-Карлоса, і вслід йому летіло схвальне гоготіння ковбоїв, які скакали в піднятих ним хмарах куряви.
Але не проїхавши й милі, він почав відставити й уже плентався серед задніх, коли вершники, проминувши вигони, продовжували шлях поміж високих чагарників. Заїхавши в гущавину, він натягнув віжки і, витягнувши хустину, приклав її до вуст. Хустка вкрилася червоною кров'ю. Він викинув її в колючий чагарник і, прохрипівши своєму здивованому коню «гайда!» — поскакав наздоганяти ковбоїв.
Увечері Рейдлер отримав листа зі свого рідного містечка в Алабамі. Помер хтось із його родичів, і Рейдлера просили приїхати, щоб узяти участь у поділі спадщини. На світанку він уже їхав у своїй таратайці прерією, поспішаючи на станцію.
Додому він повернувся лише, через два місяці. Садиба пустувала — він застав удома одного Іларіо, який доглядав за будинком під час вимушеного від'їзду господаря. Юнак почав розповідати йому, як просувалися справи, поки господаря не було. З тавруванням худоби ще не впоралися, сказав він. Було багато ураганів, худоба розбігалася, і таврування просувається повільно. Табір зараз у долині Гваделупи — за двадцять миль від садиби.
— До речі, — сказав Рейдлер, зненацька згадавши щось. — Як там той хлопець, якого я відправив з усіма в табір, Мак-Гайр? Працює він?
— Не знаю, — відповідав Іларіо. — Ковбої рідко заскакували останнім часом на ранчо. Дуже багато роботи з молодняком. Ні, нічого не чував про нього. Гадаю, його вже давно й серед живих немає.
— Що ти верзеш? — сказав Рейдлер. — Як це — немає серед живих?