— Так було, — погодився Веб, — поки він не здогадався, що я намагаюся заарканити Санту. Тоді він відправив мене на пасовище, якомога далі від дому. Коли помер старий, Санту почали величати «королевою худоби». А я лише завідую худобою. Вона стежить за всіма справами; вона розпоряджається усіма грошима. А я не можу навіть продати бичка на обід туристам. Санта — «королева», а я — містер Ніхто.
— На твоєму місці я був би королем, — повторив запеклий монархіст Белді Вудс. — Коли чоловік одружується з королевою, він має йти з нею за тією самою ціною в будь-якому вигляді — соленому чи в'яленому, і всюди — від пасовища до прилавка. Багато хто, Вебе, вважає дивним, що не тобі належить вирішальне слово на Нопаліто. Я не хочу сказати нічого поганого про місіс Ігер — вона найкраща дамочка між Ріо-Ґранде[139] й прийдешнім Різдвом, — але чоловік повинен бути господарем у своєму домі.
Виголене смагляве обличчя Ігера видовжилося в маску образи. Вираз його обличчя, скуйовджене жовте волосся і простакуваті блакитні очі — усе це нагадувало школяра, в якого місце ватажка перехопив хтось спритніший. Але його енергійна м'язиста сімдесятидвохдюймова фігура не припускала такого порівняння.
— Як це ти мене обізвав, Белді? — запитав він. — Що це за концерт такий?
— «Консорт», — виправив Белді, — «принц-консорт». Це псевдонім для кепської карти. За значимістю ти десь між козирним валетом і трійкою.
Веб Ігер зітхнув і підняв із підлоги ременя від чохла свого вінчестера.
— Я повертаюся сьогодні на ранчо, — сказав він байдуже. — Вранці мені треба відправити гурт биків на Сан-Антоніо.
— До Сухого озера я тобі супутник, — повідомив Белді. — У моєму таборі в Сан-Маркосі зігнали товар і відбирають дворічок.
Обидва приятелі заскочили на коней і риссю помчали з маленького залізничного поселення, де того ранку вгамовували спрагу.
Біля Сухого озера, де їхні стежки розбігалися, вони зупинили коней, щоб висмалити по прощальній цигарці. Багато миль вони проїхали мовчки, і тишу порушував лише стукіт копит об прим'яту мескитову траву і тріскотіння кущів, які чіплялися за дерев'яні стремена. Але в Техасі розмови нечасто бувають зв'язними. Між двома фразами можна проїхати милю, пообідати, скоїти вбивство, і все це без шкоди для тези, яку відстоюєш. Тому Веб без усіляких передмов додав дещо до розмови, яка була зав'язалася ще десять миль тому.
— Ти й сам пам'ятаєш, Белді, що Санта не завжди була такою самостійною. Ти пам'ятаєш дні, коли старий Мак-Алістер тримав нас на відстані та як вона подавала мені знак, що хотіла б мене бачити? Старий Мак-Алістер обіцявся зробити з мене решето, якщо я підійду до ферми на рушничний постріл. Ти пам'ятаєш знак, який, бувало, вона посилала мені… серце і в ньому хрест?
— Чи ж я пам'ятаю? — вигукнув ображено Белді. — Ах ти, старий вовче! Чи пам'ятаю? А чи знаєш ти, проклята довгорога горлице, що всі хлопці в таборі знали ці ваші ієрогліфи[140]? «Шлунок із кістками навхрест» — ось як ми називали їх. Ми завжди помічали їх на вантажах, які нам привозили з ранчо. Вони були намальовані вугіллям на мішках із борошном і олівцем на газетах. А якось я бачив таку штукенцію, намальовану крейдою на спині в нового кухаря, якого направив на ранчо старий Мак-Алістер. Чесне слово!
— Батько Санти, — коротко пояснив Веб, — узяв із неї обіцянку, що вона не буде писати мені й передавати доручень. Ось вона й вигадала цей знак — «серце і хрест». Коли їй дуже хотілося мене побачити, вона умудрялася помітити цим знаком усе, що трапиться, лише б воно впало мені в око. І не було жодного випадку, щоб, побачивши цього знака, я не летів би тієї ночі на ранчо. Я зустрічався з нею в тому гайку, що позад маленької кінської стайні.
— Ми знали це, — зауважив Белді, — лише не давали взнаки. Усі ми були за вас. Ми знали, чому ти в таборі завжди тримаєш коня напоготові. І коли ми бачили «шлунок із кістками», намальований на повозі, ми знали, що старий Пінто змушений буде цієї ночі ковтати милі замість трави. Ти пам'ятаєш Скеррі… того вченого об'їждчика? Ну, хлопця з коледжу, який приїхав на пасовище лікуватися від п'янства. Як уздріє Скеррі на чомусь тавро «приїжджай до своєї милої», махне, бувало, ось так рукою і скаже: «Ну, сьогодні вночі наш приятель Леандр знов попливе через Геллеспункт»[141].
— Останнього разу, — сказав Веб, — Санта подала мені знак, коли хворіла. Я помітив його відразу, тільки-но повернувся до табору, і тієї ж ночі сорок миль гнав Пінто галопом. У гайку її не було. Я пішов до будинку, й у дверях мене зустрів старий Мак-Алістер.
141
У давньогрецькому переказі юнак Леандр, покохавши жрицю богині Афродіти Геро, щоночі перепливав Геллеспонт (Босфор), щоб зустрітися з нею.