Ділія підійшла й повисла в нього на шиї.
— Джо, любий мій, ну який же ти дурненький! Ти не повинен кидати живопису. Ти зрозумій — коли б я кинула музику і почала займатися чимось іншим… а я сама навчаюсь, коли даю уроки. Я ж не прощаюся з моєю музикою. А на п'ятнадцять доларів на тиждень ми будемо жити, немов мільйонери. І думку кидати містера Маестрі викинь з голови.
— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи з полиці блакитну порцелянову салатницю у формі мушлі. — Усе ж мені дуже прикро, що ти мусиш бігати по заняттях. Ні, це не мистецтво. Але ти, звичайно, справжній скарб і молодчина.
— Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі, — вимовила Ділія.
— Маестрі похвалив небо на тому етюді, який я писав у парку, — повідомив Джо. — А Тінкл дозволив мені виставити дві картини в нього на вітрині. Може, хто й купить одну з них, якщо вони трапляться на очі якому-небудь мішку з грошима.
— Звичайно, куплять, — ніжно промуркотіла Ділія. — А зараз подякуймо долі за генерала Пінкні й цю телячу грудинку.
Увесь наступний тиждень молодята Лерребі рано сідали снідати. Джо був надзвичайно захоплений ефектами вранішнього освітлення у Центральному парку, де він робив замальовки, й о сьомій Ділія його проводжала, нагодувавши сніданком, ніжними клопотаннями, поцілунками, похвалами.
Мистецтво — вимоглива коханка. Джо тепер рідко повертався додому раніше від сьомої вечора.
У суботу Ділія, блідувата й утомлена, проте сповнена гордощів, урочисто виклала три п'ятидоларових папірці на маленький (вісім на десять дюймів) столик у маленькій (вісім на десять футів) вітальні.
— Клементина засмучує мене часом, — сказала вона трішки зморено. — Здається, вона не досить старанна. Змушена повторювати їй одне й те саме декілька разів. І ці білі вбрання почали вже нагонити смуток. Але генерал Пінкні — чудовий дідуган! Шкода, що ти не знайомий із ним, Джо. Він інколи заходить до нас під час уроку — адже він одинак, удівець — і стоїть, перебираючи свою білу козлячу борідку. «Ну ж бо, як шістнадцяті й тридцять другі[15]? — запитує він завжди. — Йдуть на лад?»
Леле, Джо, бачив би ти, які в них панелі у вітальні! А які м'якесенькі шерстяні портьєри! Клементина часом покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж видається. Ти знаєш, я й справді дуже прив'язалася до неї — вона така ласкава й тиха і так добре вихована. Брат генерала Пінкні колись був послом у Болівії.
Але раптом Джо, ніби якийсь граф Монте-Крісто[16], дістав із кишені спочатку десять доларів, потім п'ять, потім ще два і ще один — чотири справжнісінькі банкноти — й поклав їх поряд із заробітком дружини.
— Продав акварель із обеліском одному суб'єкту з Пеорії[17], — виголосив він вражаючу звістку.
— Жартуєш, Джо, — сказала Ділія. — Не може того бути, щоб із Пеорії!
— А так воно і є, уяви собі. Шкода, що ти його не бачила, Діліє. Товстий, у шерстяному кашне і з гусячою зубочисткою. Він помітив мій етюд у вітрині Тінкла й подумав спочатку, що це зображення вітряка. Але він славний чолов'яга і придбав замість млина обеліск і навіть замовив мені ще одну картину — олією: вид на Лекуонську товарну станцію. Повезе її з собою. Ох, ще мені ці уроки музики! Ну, гаразд, гаразд, вони, звичайно, невіддільні від мистецтва.
— Я така рада, що ти займаєшся своєю справою, — палко промовила Ділія. — На тебе чекає успіх, любий. Тридцять три долари! Ми ніколи не жили так багато. У нас сьогодні будуть устриці на вечерю.
— І філе-міньйон із шампіньйонами, — додав Джо. — А ти не знаєш, де виделка для оливок?
Наступної суботи Джо повернувся додому перший. Він поклав вісімнадцять доларів на стіл у вітальні й притьма змив із рук щось чорне — очевидно, товстий шар олійної фарби.
За півгодини не забарилася прийти й Ділія. Кисть її правої руки, вся обмотана бинтами, була схожа на якийсь безформний вузол.
— Що сталося, Діліє? — запитав Джо, цілуючи дружину.
Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…
— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!
Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.