Новоявлений сонячний бог попросив напитись. Тонья налила йому води з глиняного глека, що висів під жердяним навісом. І Сендрідж поквапився спішитись, щоб не завдавати їй зайвого клопоту.
Я не полюбляю підглядати і не претендую на вміння проникати в глибину людських сердець, але по праву літописця стверджую, що не минуло й чверті години, як Сендрідж уже навчав Тонью плести сирицевий ремінь із шести смуг, а вона розповідала йому про англійську книжечку, яку їй подарував мандрівний падре[162], і про кульгавенького chivo[163], якого вона вигодовує із пляшечки, — без них вона зовсім, зовсім би засумувала.
Із цього начебто випливає, що бастіони Козенятка потребували ремонту і що сарказми[164] генерал-ад'ютанта були безпідставні.
Повернувшись до табору біля водопою, лейтенант Сендрідж урочисто оголосив про свій намір або укласти Козенятка Франсиска в чорнозем долини Фріо, або поставити його перед лицем судді та присяжних. Усе це звучало дуже по-діловому. І відтоді він двічі на тиждень вирушав верхи до Вовчого Броду, аби вести тоненькі, із ледь помітним лимонним відтінком пальчики Тоньї по хитросплетіннях повільно подовжуваного ременя. Навчитися плести з шести смуг зовсім не просто, але вчити цього дуже легко.
Лейтенант знав, що може будь-якої миті зустрітися тут з Козенятком. Він тримав свою зброю напоготові і раз у раз поглядав на зарості опунції за хатиною. Так він збирався одним каменем уразити шуліку й колібрі.
Поки сонцеволосий орнітолог проводив ці дослідження, Козенятко Франсиско теж займався своєю професійною справою. Він похмуро вчинив стрілянину в шинку крихітного скотарського селища на Кінтана-Крик, убив наповал місцевого шерифа (акуратно всадивши кулю в самий центр його бляхи) і понуро поскакав, незадоволений самим собою. Яке задоволення може відчути справжній художник, убивши літню людину із старомодним «бульдогом» тридцять восьмого калібру?
І ось дорогою від Кінтана-Крик Козенятко раптом удався в тугу, яка охоплює всіх чоловіків, коли нехтування законом перестає дарувати їм колишню гостру насолоду. Він жадав почути від коханої жінки, що вона, попри все, належить йому. Йому хотілось, щоб вона назвала його кровожерливість мужністю, а його жорстокість — лицарством. Йому хотілось, щоб Тонья напоїла його водою з глиняного глека під жердяним навісом і розповіла, чи старанно chivo ссе із пляшечки.
Козенятко повернув каро-гнідого жеребчика до гущавини опунцій, яка простягнулася на десять миль долиною Хондо до Вовчого Броду на Фріо. Каро-гнідий жеребчик радісно заіржав, бо щодо чуття напрямку та місцевості міг би змагатися з конем, який тягне конку[165], і чудово знав, що незабаром скубтиме густу траву, аніскільки не здавлений сорокафутовим ременем, як бувало завжди, коли Улісс прихиляв голову у вкритій очеретом хатині Цирцеї[166].
Моторошно й самотньо мандрівникові в глухих нетрях Амазонки, але ще моторошніше й самотніше вершникові в кактусових заростях Техасу. Скрізь у примхливій і сумовитій різноманітності, наче невідомі чудовиська, згинаються стовбури кактусів, їхні м'ясисті, усаджені шпильками відростки заступають шлях. Ці диявольські рослини, які ніби не потребують ні ґрунту, ні дощу, дратують стомленого спрагою подорожанина своєю тьмяною, але соковитою зеленню. Їхні безформні скупчення раптом розступаються, і вершника вабить відкрита дорога, та варто їй довіритись, як він опиняється «в мішку» — перед непроникною стіною, що наїжачилася голками, — і змушений абияк вибиратися звідти, втрачаючи останнє уявлення про те, в якій стороні північ, а в якій південь.
На людину, що заблукає в заростях опунцій, майже напевно чекає смерть розіпнутого розбійника — колючки, мов цвяхи, впиваються в тіло, а гаснучий погляд не бачить навкруги нічого, крім образів пекла.
Але Козеняткові це не загрожувало. Каро-гнідий жеребчик упевнено кружляв, петляв, виписував немислимі візерунки, і з кожним поворотом та зигзагом відстань, що відділяла їх від Вовчого Броду, зменшувалась.
А Козенятко тим часом співав. У його репертуарі була лише одна пісня, і він співав тільки її, так само, як жив тільки за одним правилом і кохав тільки одну дівчину. Він мислив однозначно і дотримувався загальноприйнятих понять. Його голосу не позаздрив би й охриплий койот[167], але коли йому хотілося заспівати своєї пісні, він її співав. Це була одна з тих пісень, які заведено співати на привалах і в сідлі, і починалася вона приблизно такими словами: