— Ти мене кохаєш, як і раніше, старенька? — спитав Козенятко, шукаючи по кишенях папір для цигарки.
— Як і раніше, мій маленький, — відповіла Тонья, не опускаючи додолу спрямованих на нього темних очей.
— Треба сходити до Фінка, — сказав Козенятко, підводячись. — По тютюн. Я гадав, що прихопив із собою ще один кисет. Повернуся за чверть години.
— Повертайся швидше, — попросила Тонья. — І скажи, чи довго цього разу я зможу називати тебе моїм? Чи виїдеш ти завтра, залишивши мене нудьгувати, чи побудеш зі своєю Тоньєю трохи довше?
— Та ні, днинки зо дві-три я тут побуду, — відповів Козенятко, позіхаючи. — Я вже місяць кружляю, час і відпочити.
Він повернувся з тютюном лише за півгодини. Тонья так само погойдувалася в гамаку.
— Дивне у мене відчуття, — сказав Козенятко. — Увижається й увижається, що за кожним кущем хтось заліг і ось-ось мене підстрелять. Раніше зі мною такого не бувало. Ніби якесь віще знамення. Мабуть, поїду я завтра на світанку. По всій Гваделупі казна-що діється через те, що я прикінчив цього німчуру.
— Ти ж не боїшся? Мого маленького сміливця ніхто не злякає!
— Ну, коли вже доходило до діла, заячою душею, здається, ще мене ніколи не називали. Тільки я не хочу, щоб гонитва заскочила мене в твоєму домі. Інакше, так і дивись, сліпа куля влучить у кого не слід.
— Залишся зі своєю Тоньєю, тут тебе ніхто не знайде.
Козенятко окинув гострим поглядом темну річкову долину і втупився у тьмяні вогники мексиканського селища.
— Гаразд, подивимось, як усе далі піде, — вирішив він.
Незадовго до півночі до табору кінних стрільців прискакав невідомий вершник, сповіщаючи про своє наближення гучними криками на доказ мирних намірів. Сендрідж і два-три солдати вибігли на гамір із наметів. Вершник сказав, що приїхав з Вовчого Броду і його ім'я Домінго Салес. У нього є лист для сеньйора Сендріджа. Стара Луїза, праля, умовила його поїхати замість її синочка Грегоріо, бо хлопчик лежить у лихоманці, пояснив він.
Сендрідж запалив ліхтар і прочитав листа. Ось що в ньому було:
«Мій любий! Він приїхав. Щойно ти поскакав, як він виїхав із заростей. Спершу сказав, що пробуде три дні, а може, й довше. Але коли споночіло, він став наче лисиця чи вовк і почав ходити туди-сюди, і все дивився та слухав. І скоро сказав, що виїде до схід сонця, у найтемніший глухий час. І ще він нібито запідозрив, що я його зраджую. І дивився на мене так дивно, що я дуже злякалась. І я присягалася йому, що я кохаю його, що я — тільки його Тонья. Насамкінець він сказав, що я мушу довести, чи справді йому вірна. Він думає, що навколо моєї домівки сховалися люди і вб'ють його, як тільки він сяде на коня. І він говорить, що перехитрить їх, а для цього одягнеться в мій одяг, у мою червону спідницю і синю кофту, а голову покриє коричневою мантильєю, і так поскаче. Але він каже, що спочатку я мушу надіти його одіж, його pantalones[177], його camisa[178] і капелюха і проскочити на його коні від домівки до великої дороги біля броду та назад. Це потрібно, щоб він побачив, чи вірна я йому і чи не чекає на нього засідка. Мені дуже лячно. Це буде за годину до світанку. Приїжджай, мій коханий, і вбий цю людину, аби я стала твоя Тонья. Не намагайся захопити його живим, а одразу вбий. Адже тепер ти знаєш, що інакше не можна. Ти повинен приїхати якнайшвидше і сховатися в сараї, де вози й сідла. Там темно. На ньому буде моя червона спідниця, синя кофта і коричнева мантилья. Посилаю тобі сто цілунків. Приїжджай обов'язково і стріляй одразу й без промаху.
Тільки твоя Тонья».
Сендрідж негайно повідомив солдатів про ділову частину послання. Вони почали було заперечувати проти того, щоб він їхав сам.
— Мені не потрібна допомога, — сказав лейтенант. — Дівчина зловила його у пастку. І будьте спокійні, мене він не випередить.
Сендрідж осідлав коня і поскакав до Вовчого Броду. Він прив'язав буланого серед заростей понад річкою, витяг вінчестер із чохла й обережно підкрався до хатини Переса. Місяць був щербатий, і його серп, що висів високо в небі, раз у раз застилали рвані молочно-білі хмари, які вітер гнав із Мексиканської затоки.
Сарай ніби навмисне було збудовано для засідки, і Сендрідж без перешкод забрався до нього. У чорній тіні навісу перед хатиною він розрізняв силует припнутого коня і чув, як той нетерпляче бив копитом по втоптаній землі.
Минуло близько години, коли, нарешті, у дверях хатини з'явилися дві постаті. Перша людина, в чоловічому костюмі, швидко підхопилася на коня і промайнула повз сарай у бік броду й селища. Друга, одягнена в спідницю і кофту з мантильєю на голові, вийшла на слабке місячне світло, дивлячись услід коневі, що віддалявся. Сендрідж вирішив не чекати повернення Тоньї — навряд їй буде приємно стати свідком того, що зараз відбудеться.