— Руки вгору! — крикнув він, вискакуючи з сараю і скидаючи вінчестер.
Той, до кого він гукнув, швидко обернувся, але рук не підняв, і лейтенант всадив у синю кофту одну за одною три кулі. А потім ще три: коли маєш справу з Козенятком Франсиском, зайва обережність не зашкодить. Проте з десяти кроків схибити важко навіть у хисткому світлі щербатого місяця.
Постріли розбудили старого, що спав у хатині на своїй ковдрі. Він підвів голову, і раптом надворі пролунав крик нестерпного болю чи душевної муки. Ремствуючи на невгамовність нинішніх людей, старий підвівся з підлоги.
До хатини увірвався блідий як смерть високий чоловік у червоному. Рукою, тремтячою, мов очеретинка на вітрі, він зняв із цвяха ліхтар, а другою рукою розгорнув на столі якийсь папір.
— Подивися на цього листа, Пересе! — закричав він. — Хто його писав?
— Ah dios[179]! Та це ж сеньйор Сендрідж! — прошамкав старий, підходячи до столу. — Pues[180], сеньйоре, цього листа написав El Chivato, як його називають, дружок Тоньї. Кажуть, він погана людина. Але звідки мені знати? Він написав, коли Тонья заснула, і ось ця моя стара рука віддала листа Домінго Салесу, аби він відвіз його вам. А що, в листі написано щось погане? Адже я зовсім старий, і я нічого не знав. Valgame dios[181]! Наш світ — божевільний світ, а випити в домі нічого, ні краплини немає.
Але Сендрідж не відповів. Що йому залишалось? Тільки вибігти з хатини і впасти ниць на землю поруч зі своєю колібрі, чиї пір'їнки завмерли у вічному спокої. Він не був кабальєро і не знався на тонких нюансах помсти.
А за милю звідти вершник, який щойно проскочив повз сарай, хрипко й фальшиво затягнув пісню, яка починалася словами:
із збірки «СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ»
Гарлемська трагедія
арлем.
Місіс Фінк на хвилинку зайшла до місіс Кессиді, що жила поверхом нижче.
— Гарна, чи не так? — спитала місіс Кессиді.
Вона гордовито обернулася до подруги, щоб та могла краще роздивитися її обличчя. Обведене величезним зеленувато-пурпурним синцем око запливло і перетворилося на вузеньку щілинку. Розквашена губа трохи кровоточила, на шиї з обох боків червоніли сліди пальців.
— Мій чоловік ніколи б собі не дозволив так учинити зі мною, — сказала місіс Фінк, приховуючи заздрість.
— А я б не вийшла за чоловіка, який би не бив мене хоч раз на тиждень, — мовила місіс Кессиді. — Я ж не порожнє місце, як-не-як дружина. Та вже, либонь, ту порцію, що він мені вчора уліпив, ніяк не назвеш гомеопатичною дозою. У мене дотепер іскри з очей сиплються. Зате тепер він до кінця тижня улещуватиме мене. Отакий синець не обійдеться йому дешевше за шовкову блузку, а на додачу хай ще і по театрах мене поводить.
— Ну, а я сподіваюсь, — з удаваною самовтіхою сказала місіс Фінк, — мій чоловік надто джентльмен для того, щоб звести на мене руку.
— Ой, та облиш ти, Меггі, — засміялася місіс Кессиді, прикладаючи до синця примочку з горіхової кори, — твій чоловік просто якийсь заморожений або сонний, де вже йому вліпити тобі ляпаса. Прийде з роботи, впаде на стілець та зашарудить газетою — ось і вся його гімнастика, чи не так?
— Містер Фінк, безперечно, переглядає вечорами газети, — визнала, труснувши головою, місіс Фінк. — Але безперечно й те, що він заради втіхи не перетворює мене на відбивну котлету — чого вже немає, того немає.
Місіс Кессиді видала воркітливий сміх щасливої і впевненої в собі матрони. Із виглядом Корнелії[182], що показує на свої прикраси, вона відкотила комір халата, оголивши ще один дбайливо леліяний синець, яскраво-червоний, з оливково-оранжевою облямівкою, вже майже невидимий, але дорогий, як пам'ять.
Місіс Фінк довелося капітулювати. Її насторожений погляд полагіднішав, виражаючи тепер відверте заздрісне захоплення. Вони ж були старі подружки з місіс Кессиді, разом працювали на картонажній фабриці, поки рік тому не вийшли заміж і не оселилися в цьому будинку: Фінки — вгорі, а Меймі з чоловіком просто під ними. Отже, з Меймі їй не варто було задаватись.
182
Корнелія, мати Гракхів, коли її запитали, де її прикраси, відповіла, показуючи на синів: «Ось моя прикраса».