— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.
— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.
— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?
— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…
— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.
— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.
Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.
— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.
— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.
— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?
— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.
— Так, виходить, ти не…
— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.
Вони засміялися, і Джо було почав:
— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.
— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…
Золото і кохання
Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й посміхнувся. Його сусід справа, аристократ і клубмен Дж. ван Шуйлайт Саффолк-Джонс, сідав в авто, що чекало на нього, при цьому презирливо відвертав носа від мильного палаццо[19], фасад якого прикрашала скульптура в стилі італійського Відродження.
— Ну, що ти скажеш, лише ж старе опудало банкрота, а скільки гордощів! — відзначив колишній мильний король. — Оберігав би краще своє здоров'я, заморожений Нессельроде[20], таких тепер лише в оперетках і побачиш. Ось наступного літа розмалюю весь фасад червоними, білими й синіми смугами — подивлюся тоді, як він свого голландського носа зморщить.
І тут Ентоні Рокволл, який усе життя був проти дзвоників, підійшов до дверей бібліотеки й зарепетував: «Майку!» — тим самим голосом, від якого колись ледь не здригалося небо над канзаськими преріями.
— Скажіть моєму синові, щоб зайшов до мене перед тим, як ітиме з дому, — наказав він слузі, який з'явився на виклик.
Коли молодий Рокволл увійшов до бібліотеки, старий відклав газету і, глянувши на нього з виразом добродушної суворості на повновидому й рум'яному без зморщок обличчі, однією рукою скуйовдив свою сиву гриву, а другою забряжчав ключами в кишені.
— Річарде, скільки ти платиш за мило, яким миєшся? — запитав Ентоні Рокволл.
Річард, котрий лише півроку як повернувся із коледжу додому, трішки здивувався. Він ще не повністю осягнув свого старого, який будь-якої миті міг встругнути щось несподіване, як та дівиця на своєму першому балу.
18
Лігнін — спеціальний сорт тонкого зморшкуватого паперу, що має добрі властивості поглинача, завдяки чому використовується під час перев'язки.
20
Нессельроде Карл Васильович (1780–1862) — російський державний діяч, один із винуватців дипломатичної ізоляції Росії під час Кримської війни.