Платт відскочив, і перстень, який звідкись випав, застрибав по кам'яній підлозі. Він нахилився і незабаром його знайшов.
— Забирайтеся разом із вашим нещасним діамантом, містере Закупнику! — промовила вона.
— Це… обручка, — сказав техасець, розтиснувши руку, на якій мерехтів гладенький золотий перстень. Очі міс Ешер блиснули з напівтемряви.
— Так ви це мали на увазі… отже, ви…
Хтось відчинив двері, що вели до сходів.
— На добраніч, — сказав Платт, — до завтра.
Вибігши сходами нагору, міс Ешер влетіла в свою кімнату і стала термосити вчительку; та схопилася на ліжку, готова залементувати: «Пожежа!»
— Де? — скрикнула вона.
— Саме про це я і хотіла у тебе дізнатись, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж і знати, як не тобі. Де це містечко під назвою Как… Как…. Карак… Каракас — Сіті, чи як там воно зветься?
— І ти посміла розбудити мене через це? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, знаходиться у Венесуелі.
— А який він?
— Та головним чином — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.
— Байдуже, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.
Останній листок
У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплутались і переламались на коротенькі смужки, що іменуються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе двічі. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустімо, збирач із магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде геть, не діставши жодного цента за рахунком!
І ось у пошуках вікон, що виходять на північ, дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної платні люди мистецтва набрели на своєрідний квартал Гриніч-Віллідж. Потім вони перевезли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні і заснували «колонію».
Студія Сью і Джонсі була нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі — зменшене від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом[199] одного ресторанчика на Восьмій вулиці і вирішили, що їхні погляди на мистецтво, салат із цикорію і модні рукави цілком збігаються. У результаті й виникла спільна студія.
Це було у травні. У листопаді непривітний чужак, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював по колонії, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Іст-сайдом цей душогуб крокував зухвало, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він плентався нога за ногу.
Пана Пневмонію аж ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів[200], навряд чи могла вважатися гідним супротивником для дужого старого тупиці з червоними кулачищами та задишкою. Проте він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібне переплетіння голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Якось уранці стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.
— У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. — Та й то, якщо вона сама схоче жити. Уся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?
— Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.
— Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чого-небудь такого, про що було б дійсно варто думати, — наприклад, чоловіки?
— Чоловіки? — перепитала Сью, і голос її зазвучав різко, як губна гармоніка. — Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.
— Ну, тоді вона просто заслабла, — вирішив доктор. — Я зроблю все, що буду в змозі зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає лічити карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків з цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте домогтись, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюсь, що у неї буде один шанс із п'яти замість одного з десяти.
Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не розмокнула зовсім. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи модну мелодію.