— Що? — лементував він. — Чи можлива така дурість — умирати через те, що листя падає з проклятого плюща! Уперше таке чую. Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забирати собі в голову таку дурницю? Ах, бідна маленька міс Джонсі!
— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і від лихоманки їй спадають на думку різні хворобливі фантазії. Гаразд, містере Бермане, — якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все ж таки гадаю, що ви осоружний старий… осоружний старий базікало.
— Оце таки справжня жінка! — закричав Берман. — Хто сказав, що я не хочу позувати? Ходімо. Я іду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже! Тут зовсім не місце хворіти такій хорошій дівчині, як міс Джонсі. Коли-небудь я напишу шедевр, і ми всі виїдемо звідси. Так, так!
Джонсі дрімала, коли вони піднялись нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берману знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулись, не кажучи жодного слова. Ішов холодний, упертий дощ наполовину зі снігом. Берман у старій синій сорочці усівся в позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.
Ранком наступного дня Сью, прокинувшись після короткого сну, побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розплющених очей зі спущеної зеленої штори.
— Підніми її, я хочу подивитись, — пошепки скомандувала Джонсі.
Сью втомлено підкорилась.
І що ж? Після зливи і різких поривів вітру, що не вгамовувалися цілу ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща — останній! Усе ще темно-зелений коло стеблинки, але вже попсований по зубчастих краях жовтизною тління й розпаду, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.
— Це останній, — сказала Джонсі. — Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він упаде сьогодні, тоді помру і я.
— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись утомленою головою до подушки. — Подумай хоч про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?
Але Джонсі не відповідала. Душа, готуючись вирушити в таємний, далекий шлях, стає чужою всьому земному. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі дедалі сильніше, у міру того як одна за одною рвалися всі нитки, що пов'язували її з життям та людьми.
День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній листок плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, із настанням темряви, знову знявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скачуючись з низько навислого голландського даху.
Як тільки розвиднілось, невблаганна Джонсі звеліла знову підняти штору.
Листок плюща все ще лишався на місці.
Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон на газовому пальнику.
— Я буда поганою дівчинкою, Сью, — сказала Джонсі. — Либонь, цей останній листок лишився на гілці для того, щоб показати мені, якою я була поганою. Це гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трішки бульйону, а потім молока з портвейном. Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш.
За годину вона сказала:
— Сьюді, я сподіваюсь колись написати фарбами Неаполітанську затоку.
Удень прийшов лікар, і Сью під якимсь приводом вийшла за ним у передпокій.
— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. — За умови гарного догляду ви переможете. А зараз я мушу відвідати ще одного хворого, унизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він уже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде спокійніше.
Наступного дня лікар сказав Сью:
— Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування та догляд — і більш нічого не потрібно.
Того ж дня надвечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно непотрібний шарф, і обхопила її однією рукою — разом із подушкою.
— Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, — почала вона. — Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомний. Черевики і вся його одіж промокли наскрізь і були холодні як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який усе ще горів, драбину, зсунуту з місця, декілька кинутих пензлів і палітру з жовтою та зеленою фарбами. Подивись у вікно, люба, на останній лист плюща. Тобі не здавалося дивним, що він не тремтить і не ворушиться від вітру? Так, люба, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок.