Містер Ремсі був головним організатором святкового обіду. Незмінно запрошували двох італійців — скрипаля й арфіста, — і після обіду всі трохи танцювали.
І ось, уявіть, задумано дві сукні, які мають полонити містера Ремсі, одна — пурпурна, друга — червона. Звичайно, у сукнях буде і решта дівчат, але їх не слід брати до уваги. Найвірогідніше надінуть яку-небудь блузку з чорною спідницею, а це ніщо порівняно з розкішністю пурпуру або червоного кольору.
Грейс теж накопичила грошей. Вона хотіла купити готову сукню. Навіщо возитися з шиттям? Якщо у вас гарна фігура, зовсім не важко підібрати щось підхоже, тільки в талії доводиться ушивати — готові сукні завжди чомусь широкі в талії.
Настав вечір напередодні Дня Подяки. Мейда поспішала додому, передчуваючи щасливе завтра. Вона мріяла про свій темний пурпур, але мрії її були світлі — світле, захоплене прагнення юної істоти до радощів життя, без яких юність так швидко в'яне. Мейда була впевнена, що пурпурний колір буде їй до лиця, і — вже в тисячний раз — вона намагалася себе запевнити, що містеру Ремсі подобається саме пурпурний, а не червоний. Вона вирішила зайти додому, узяти з комода із дна нижньої шухляди чотири долари, загорнені в цигарковий папір, а потім заплатити Шлегелю і забрати в нього сукню.
Грейс жила в тому самому будинку. Її кімната була якраз над кімнатою Мейди.
Удома на Мейду чекали шум і переполох. У всіх закутках було чутно, як язик хазяйки роздратовано тріщав і торохтів, ніби збивав масло у маслоробці. За кілька хвилин Грейс зайшла до Мейди вся в сльозах, з очима, червонішими за будь-яку сукню.
— Вона вимагає, щоб я виїхала, — сказала Грейс. — Стара карга. Тому що я винна їй чотири долари. Вона виставила мою валізу в передпокій і замкнула кімнату. Мені нікуди йти. У мене немає ані цента.
— Учора у тебе були гроші, — сказала Мейда.
— Я купила сукню, — сказала Грейс. — Я думала, вона почекає з платнею до наступного тижня.
Вона схлипнула, шморгнула носом, зітхнула, знову схлипнула. Мить — і Мейда простягнула їй свої чотири долари, — чи могло бути інакше?
— Ти просто чудова, моя душечко! — скрикнула Грейс, сяючи, як веселка після дощу. — Зараз, віддам гроші цій старій скнарі і піду приміряю сукню. Це щось божественне! Зайди подивитись. Я повертатиму тобі гроші по долару щотижня, обов'язково!
День Подяки.
Обід було призначено на полудень. За чверть дванадцята Грейс упорхнула до Мейди. Так, вона й справді була чарівна. Вона була народжена для червоного кольору. Мейда, сидячи коло вікна у старій шевйотовій спідниці і синій блузці, штопала пан… О, займалася витонченим рукоділлям.
— Господи, Боже мій! Ти ще не одягнена! — ахнула червона сукня. — Не морщить на спині? Ці ось оксамитові нашивки дуже пікантні, правда? Чому ти не одягнена, Мейдо?
— Моя сукня не готова, — сказала Мейда, — я не піду.
— Оце так нещастя! Справді, Мейдо, страшенно шкода. Надінь що-небудь і підемо, — будуть тільки свої з крамниці, ти ж знаєш, ніхто не зверне уваги.
— Я так налаштувалась, що буде пурпурне, — сказала Мейда, — якщо його немає, краще я зовсім не піду. Не турбуйся про мене. Біжи, бо спізнишся. Тобі дуже до лиця червоне.
І весь довгий час, поки там ішов обід, Мейда просиділа коло вікна. Вона уявляла собі, як дівчата скрикують, прагнучи розірвати курячу дужку, як старий Бахман регоче на все горло з власних, зрозумілих тільки йому одному, жартів, як блищать діаманти огрядної місіс Бахман, яка з'являлась у крамниці лише в День Подяки, як походжав містер Ремсі, жвавий, лагідний, стежачи за тим, щоб усім було добре.