Поліцію банда «Димар» примушує ставитися до себе з повагою і бути завжди напоготові. Подібно до того як трелі солов'я долинають до нас із непроглядного мороку гілок, так пронизливий поліцейський свисток, що закликає фараонів[204] на підмогу, прорізає глухої ночі тишу темних і вузьких закутків Димаря. І люди в синіх мундирах знають: якщо з Димаря потягнуло димком — значить, розвели вогонь у Пекельній кухні.
Малюк Бреді обіцяв Моллі стати слухняною дитинкою. Малюк був найсильнішим, найвинахідливішим, найфрантуватішим та найудачливішим з усіх членів банди «Димар». Ясна річ, хлопцям шкода було його втрачати.
Але, стежачи за його зануренням у вир чесноти, вони не висловлювали протесту. Бо, коли хлопець прислухається до порад своєї подружки, у Пекельній кухні про нього не скажуть, що він чинить негідно або не по-чоловічому.
Можеш набити їй синець під оком, щоб міцніше кохала, — це твоя особиста справа, але зроби те, про що вона просить.
— Закрий свій водорозбірний кран, — сказав Малюк якось увечері, коли Моллі, заливаючись сльозами, благала його покинути шлях пороку. — Я вирішив вийти з банди. Окрім тебе, Моллі, мені нічого не треба. Заживемо з тобою тихо-скромно. Я влаштуюся на роботу, і за рік ми з тобою поберемось. Я зроблю це для тебе. Наймемо квартирку, заведемо канарейку, купимо швейну машинку і фікус у діжці і спробуємо жити чесно.
— Ах, Малюче! — вигукнула Моллі, змахуючи хустинкою пудру з його плеча. — За ці твої слова я готова віддати весь Нью-Йорк з усим, що в ньому є! Та чи багато нам потрібно, щоб бути щасливими.
Малюк не без смутку подивився на свої бездоганні манжети та сліпучі лакові туфлі.
— Найважче буде щодо барахла, — заявив він. — Адже я завжди мав схильність до гарних речей. Ти знаєш, Моллі, як я ненавиджу дешевину. Цей костюм коштував мені шістдесят п'ять доларів. Щодо одягу я розбірливий — усе має бути першого ґатунку, інакше це не для мене. Якщо я почну працювати — тоді прощавай маленький чоловічок із великими ножицями!
— Дурниці, любий! Ти будеш мені милий у синьому светрі анітрохи не менше, ніж у червоному автомобілі.
На зорі своєї юності Малюк, поки ще не набув сили стільки, щоб здолати свого татуся, навчався паяльної справи. До цієї корисної і поважної професії він тепер і повернувся. Але йому довелося стати помічником власника майстерні, адже це тільки власник майстерень — зовсім не їхні помічники — носять діаманти розміром з горошину і дозволяють собі дивитися зверхньо на мармурову колонаду, що прикрашає особняк сенатора Кларка.
Вісім місяців промайнули швидко, як між двома актами п'єси. Малюк у поті чола заробляв свій хліб, не виявляючи жодних небезпечних схильностей до рецидиву[205], а банда «Димар», як і раніше, безчинствувала «на великій дорозі», розкроювала черепи полісменам, затримувала пізніх перехожих, винаходила нові способи мирного спустошення кишень, копіювала крій плаття та кольори краваток П'ятої авеню і жила за власними законами, відкрито нехтуючи законом. Але Малюк міцно тримався свого слова і своєї Моллі, хоча блиск і зійшов з його давно не полірованих нігтів і він тепер хвилин із п'ятнадцять простоював перед дзеркалом, намагаючись пов'язати свою темно-червону шовкову краватку так, щоб не видно було місць, де вона протерлась.
Одного вечора він з'явився до Моллі з якимсь таємничим пакунком під пахвою.
— Ану, Моллі, розгорни! — недбало кинув він, широким жестом простягаючи їй пакунок. — Це тобі.
Нетерплячі пальчики роздерли паперову обгортку. Моллі голосно скрикнула, і в кімнату увірвався цілий виводок маленьких Мак-Ківерів, а слідом за ними — і матуся Мак-Ківер; як справжня дочка Єви, вона не дозволила собі жодної зайвої секунди затриматися коло балії з брудним посудом.
Знову скрикнула Моллі, і щось темне, довге і хвилясте промайнуло в повітрі й обвило її плечі, наче боа-констриктор[206].
— Російські соболі! — гордовито промовив Малюк, милуючись круглою дівочою щічкою, що притулилася до м'якого хутра. — Першосортна річ. Утім, переворуши хоч усю Росію — не знайдеш нічого, що було б надто гарним для моєї Моллі.