із збірки «БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ»
Джефф Пітерс як персональний магніт
жефф Пітерс робив гроші найрізноманітнішими способами. Цих способів було у нього аж ніяк не менше, ніж рецептів приготування рисових страв у жителів Чарлстона, штат Південна Кароліна.
Найбільше я полюбляю слухати розповіді про дні його молодості, коли він торгував на вулицях мазями та пігулками від кашлю, жив надголодь, дружив з усім світом і на останні мідяки грав у орлянку з долею.
— Потрапив я одного разу до селища Рибальська Гора, що в Арканзасі, — розказував він. — На мені був костюм з оленячої шкури, мокасини, довге волосся і перстень з тридцятикаратовим діамантом, який я дістав у одного актора в Тексаркані. Не знаю, що він зробив із тим складаним ножиком, який я дав йому замість цього персня.
У той час я був лікар Воф-Ху, знаменитий індіанський цілитель. У руках у мене не було нічого, крім чудового зілля — «Настоянки для Воскресіння Хворих». Настоянка складалася з цілющих трав, випадково відкритих красунею Та-Ква-Ла, дружиною вождя племені чокто. Красуня збирала зелень для прикрашання національної страви — вареного собаки, яку щороку подають під час танцю на Святі Кукурудзи, — і натрапила на цю траву.
У містечку, де я побував перед цим, справи йшли кепсько: у мене залишалося тільки п'ять доларів. Прибувши на Рибальську Гору, я пішов до аптеки, і там мені позичили шість дюжин восьмиунцієвих склянок із пробками. Етикетки та потрібні запаси були у мене в валізі. Життя знову здалося мені прекрасним, коли я дістав собі в готелі номер, де з крана текла вода, і пляшки з «Настоянкою для Воскресіння Хворих» дюжинами стали вишиковуватися переді мною на столі.
— Шарлатанство? Ні, сер. У склянках була не сама лише вода. До неї я додав хініну на два долари та на десять центів анілінового барвника. Багато років по тому, коли я знову проїжджав тими місцями, люди просили мене дати їм ще порцію цього зілля.
Того ж вечора я найняв візок і відкрив торгівлю на Головній вулиці. Рибальська Гора, хоча і називалася Горою, але була розташована в болотистій, малярійній місцевості; і я поставив діагноз, що населенню якраз бракує легенево-серцевої та протизолотушной мікстури. Настоянку розбирали так швидко, як м'ясні бутерброди на вегетаріанському обіді. Я вже продав дві дюжини склянок по п'ятдесят центів за штуку, коли раптом відчув, що хтось тягне мене за фалди. Я знав, що це означає. Негайно зійшовши з візка, я всунув п'ять доларів у руку суб'єктові з німецькою срібною зіркою на грудях.
— Констебль, — кажу я, — який чудовий вечір!
А він питає:
— Чи є у вас міський патент на право продажу цієї нелегальної бурди, яку ви лише з люб'язності звете ліками? Чи дістали ви папір од міста?
— Ні, не діставав, — говорю я, — оскільки не знав, що це місто. Якщо мені вдасться знайти його завтра, я дістану собі й патент.
— Ну, а до того часу я змушений прикрити вашу торгівлю, — говорить полісмен.
Я припинив торгувати і, повернувшись до готелю, розказав власникові про все, що трапилось.
— У нас, на Рибальській Горі, вам не дадуть розвернутися, — сказав він. — Нічого у вас не вийде. Лікар Хоскінс — зять мера, єдиний лікар на все місто, і влада ніколи не допустить, щоб якийсь самозваний цілитель відбивав у нього практику.
— Та я ж не займаюся медициною, — говорю я. — У мене патент від управління штату на роздрібну торгівлю, а коли з мене вимагають особливе свідоцтво від міста, я беру його, та й годі.
Наступного ранку пішов я до канцелярії мера, але мені говорять, що він ще не приходив, а коли прийде — невідомо. Тому лікареві Воф-Ху не залишалося нічого іншого, як знову повернутися до готелю, сумно всістися в крісло, запалити сигару і чекати.
Трохи згодом підсаджується до мене молодий чоловік із синьою краваткою і питається, котра година.
— Пів на одинадцяту, — кажу я, — а ви Енді Таккер. Я знаю про деякі ваші справи. Адже це ви створили у Південних штатах «Універсальну посилку Купідон». Стривайте, що в ній було?.. Так, так, обручка із чилійським діамантом, обручка для вінчання, машинка для розтирання картоплі, склянка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон — і все за п'ятдесят центів.
Енді був задоволений, що я його пам'ятаю. Це був талановитий вуличний шахрай, і, що найважливіше, він поважав своє ремесло і не намагався отримати більше трьохсот відсотків чистого прибутку. Він мав чимало пропозицій перейти до нелегальної торгівлі наркотиками, але нікому не вдавалося збити його з пуття.