Марширували вулицями, носили університетські прапори — колір ультрамариновий і синій; дуже, дуже пожвавішав Флоресвіль, Енді виголосив їм промову з балкона готелю «Небесний пейзаж»; усе місто тріумфувало й веселилось.
Потроху — тижнів через два — професорам удалося роззброїти молодь і загнати її до аудиторії. Приємно бути філантропом — їй-богу, немає на всьому світі приємнішого заняття. Ми з Енді купили собі циліндри і стали вдавати, ніби уникаємо двох інтерв'юерів «Флоресвільської газети». У цієї газети був фоторепортер, який знімав нас щоразу, коли ми з'являлися на вулиці, отже, наші портрети друкувалися щотижня у рубриці «Народна освіта». Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім, бувало, підведусь я і розкажу яку-небудь смішну історію. Одного разу газета надрукувала мій портрет між зображеннями Авраама Лінкольна та Маршела П. Уайлдера.
Енді так само захопився філантропією, як і я. Прокинемось, бувало, вночі і давай повідомляти один одному свої нові плани — що б нам ще зробити для університету.
— Енді, — говорю я йому якось, — ми знехтували дуже важливою річчю. Треба було б влаштувати для наших хлопчиків дромадери.
— А що це таке? — питається Енді.
— А це те, у чому сплять, — говорю я. — Є в усіх університетах.
— Розумію, ти хочеш сказати — піжами, — говорить Енді.
— Ні, — кажу я, — дромадери[242].
Але він так і не зрозумів, що я хотів сказати, і ми не влаштували ніяких дромадерів. А я мав на увазі такі довгі спальні у навчальних закладах, де студенти сплять акуратно, рядами.
Так, сер, університет мав величезний успіх. Флоресвіль процвітав: адже у нас були студенти з п'яти штатів. Відкрився новий тир, відкрилася нова позикова каса, відкрилися дві нові пивні. Студенти склали університетську пісню:
Гарний був народ ці студенти; ми з Енді пишалися ними, як рідними дітьми.
Але наприкінці жовтня приходить до мене Енді і питає, чи відомо мені, скільки капіталу залишилось у нас в банку. Я сказав, що, здається, тисяч шістнадцять. Та Енді говорить:
— Весь наш баланс — вісімсот двадцять один долар і шістдесят два центи.
— Як? — реву я. — Невже ти хочеш сказати, що ці прокляті сини конокрадів, ці товстоголові йолопи, ці заячі вуха, ці собачі морди, ці гусячі мізки висмоктали з нас стільки грошей?
— Так, — відповідає Енді. — Саме так.
— Тоді до біса всяку філантропію, — говорю я.
— Навіщо ж неодмінно до біса? — питається Енді. — Якщо поставити філантропію на комерційну ногу, вона дає дуже гарний прибуток. Я подумаю про це вільним часом, і, може, наше діло піде на краще.
Минає ще тиждень. Беру я якось університетську відомість для сплати грошей нашим професорам і бачу в ній нове ім'я: професор Джеймс Дарнлі Мак-Коркл, кафедра математики, заробітна платня сто доларів на тиждень. Звичайно, я заревів таким голосом, що Енді, мов вихор, залетів до мене в кімнату.
— Що це таке! — волаю я. — Професор математики за п'ять тисяч доларів на рік? Як це могло статися? Чи він, як злодій, вліз у віконце і призначив себе сам на цю кафедру?
— Ні, — відповідає Енді, — я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому. Під час відкриття університету ми зовсім залишили поза увагою кафедру математики.
— І добре зробили! — кричу я. — У нас тільки й вистачить капіталу сплатити йому за два тижні, а потім нашій філантропії буде така сама ціна, як дев'ятій лунці на полі для гольфа.
— Нічого каркати, побачимо, — відповідає Енді. — Справи ще можуть піти на краще. Ми вчинили таку благородну справу, що тепер не можна її кинути напризволяще. Крім того, повторюю, як мені здається, якщо перевести її на господарський розрахунок, вийде інша картина; треба гарненько це обміркувати. Недаремно всі філантропи, яких я знаю, завжди мали великий капітал. Мені б давно було слід подумати про це і з'ясувати, де тут причина і де наслідок.
Я знав, що Енді знається на фінансових питаннях, і залишив усю цю справу під його опікою. Університет процвітав, циліндри наші вилискували, як і раніше, і Флоресвіль віддавав нам таку велику шану, наче ми були мільйонери, а не жалюгідні збанкрутілі філантропи.
Студенти так само пожвавлювали все містечко і сприяли його процвітанню. Приїхав якийсь чоловік із сусіднього міста і відкрив гральний будиночок — над стайнею — і щовечора загрібав купу грошей. Ми з Енді теж побували в його закладі і, щоб показати, що ми не нехтуємо товариством, теж доставили на карту один-два долари. Там, у закладі, було близько п'ятдесяти наших студентів, вони пили пунш і пересували на столі цілі гори синіх і червоних фішок щоразу, коли банківник відкривав карту.
242
Джефф Пітерс плутає дромадерів (верблюдів) із дортуарами (спальнями для учнів або студентів).